Знайди мене - Зоряна Лешко - Читать онлайн любовный роман

В женской библиотеке Мир Женщины кроме возможности читать онлайн также можно скачать любовный роман - Знайди мене - Зоряна Лешко бесплатно.

Правообладателям | Топ-100 любовных романов

Знайди мене - Зоряна Лешко - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Знайди мене - Зоряна Лешко - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net

Лешко Зоряна П.

Знайди мене

Читать онлайн
Предыдущая страница Следующая страница

2 Страница

Скільки себе пам’ятав, Іван завжди тримав м’яч. Він з м’ячем були єдиним цілим на всіх дитячих фото, у спогадах батьків, сусідів, друзів. Тітка Зоя навіть казала, що Іван був футболістом у минулому житті, на що тато відповідав:

– Усі хлопці бавляться м’ячем. Переросте.

Не переріс. Іван мріяв бути футболістом. Спочатку як Блохін, потім – як Шевченко, Ребров, Воронін. Хлопчик з нетерпінням чекав кожного матчу улюбленої команди і мріяв – ні, був певен, що одного дня стане частиною золотого складу клубу.

Батьки спочатку не надто серйозно ставилися до його планів. Медики в другому поколінні, вони не сумнівалися, що син продовжить традицію. Але коли після третього класу Іван заявив, що хоче у футбольну секцію, вони несподівано погодились. Іван страшенно радів і не думав про причини. Він забув мамину улюблену фразу «от коли ти виростеш і станеш лікарем…» – пам’ятав лише одне: коли тато серйозно питав його, ким син хоче бути, Іван завжди відповідав одне й те саме: найкращим футболістом у світі.

І він викладався як міг. Щоранку робив зарядку, а через два роки почав бігати на стадіоні, який належав технікуму. Байдуже, що було холодно чи падав дощ, що мама мовчки нервувалась і спопеляла тата поглядом, – Івана вела мрія, і заради неї він змушував себе прокидатись о шостій ранку й тренуватися.

На початку дев’ятого класу мама не витримала. У неділю перед сніданком Іван вловив у повітрі напругу – отже, батьки сварилися. Хлопець вирішив за краще втекти до друзів.

– Ма, я не голодний, мене Назар чекає.

– Сядь.

Іван завмер у дверях і здивовано дивився на маму. Вона дуже рідко говорила до нього таким тоном, навіть після капітальних косяків.

– У нас із батьком є до тебе розмова.

– Може, ввечері?

– Сядь.

Іван поплівся до столу, шукаючи поглядом підтримки в тата, але той лише звів брови, і це мало означати: а що я можу? Не я авторитет.

– Сину, ти зовсім занедбав навчання…

– Ма, та нормально я вчуся.

Іван ще не розумів, чого від нього хочуть, але передчуття підказувало, що це йому не сподобається. Хай там що, але через навчання мама так би не поводилась. Тим паче, що це не випускний клас.

– Ненормально. Ти думаєш про майбутнє? Ким ти будеш?

Іван здивовано переводив погляд з мами на тата: це жарт? Прекрасно ж знають, що буде футболістом. Це вирішено давно й назавжди. Чи вони думають, що це несерйозно?

– Мам, ти ж знаєш…

– Так, знаю. І я навіть не проти, але мене це не влаштовує?

– Як то?

Іван зовсім уже нічого не розумів: мама не проти і водночас проти?

– Можеш робити кар’єру футболіста, але я хочу, щоб ти отримав диплом про вищу освіту на твій вибір.

– Що?

– Це моя умова. Ти отримаєш професію – інакше про моє схвалення й підтримку можеш забути. І підтягнеш навчання в школі на нормальний для тебе рівень. Чи ти думаєш, що дівчатам подобаються обмежені спортсмени?

Іван почервонів до самих коренів волосся. Чомусь йому почало здаватися, що вся ця розмова – жарт. Але мамин тон не залишав сумнівів: вона серйозна, як ніколи, і не злізе з нього, поки не отримає згоди.

– Я сподіваюсь, ти мене почув і зрозумів.

Іван кивнув і вилетів з-за столу. Чому мама завела розмову саме тепер? Може, якось дізналася, що йому подобається Настя, і так вирішила натиснути?

Іван вийшов у коридор і вже на сходах зрозумів, що забув м’яч, а Назар чекає внизу. Хлопець вернувся й почув, що батьки сперечаються.

– Але ж, Аню, ти прекрасно знаєш, що після Інституту фізкультури він отримає повноцінний диплом.

– Не сміши мене. І чому ти раптом став на його бік? Сам же завжди казав: «переказиться». Навіть у секцію записав, бо думав, що він там довго не витримає. А Іван витримав і навіть не думає переказитись.

– Аню…

– Що «Аню»? Добре, припустімо, що все склалось.

Іван отримав диплом, став професійним футболістом і так далі. А тоді, не дай Боже, отримає травму – і кінець кар’єрі. І ким тоді буде з тим своїм дипломом? Учителем фізкультури? І за сумісництвом тренером? А якщо на той час одружиться і матиме дитину? Як буде їх утримувати?

– Аню, ну чому ти завжди впадаєш у крайнощі? Іван тільки в дев’ятому класі, ще може сто разів передумати, а ти вже розписала його життя в найгіршому варіанті.

– Бо я реалістка. Хай наш син буде найкращим у світі футболістом із фантастичним рахунком у банку. Я буду щасливою. Але доти я хочу, щоб він мав запасний варіант. Щоб у разі чого не опинився з порожніми руками й без перспектив. Володечку, ти ж знаєш, що я маю рацію. Іванко ще мені подякує…

Іван тихо вийшов. Його душила образа, і зовсім не хотілося нікого бачити, навіть Назара. Хлопець зійшов униз і сказав другові, що погано почувається, а тоді, дочекавшись, поки той зникне з поля зору, рушив у парк.

Уже дорогою Іван згадав, що сьогодні неділя, там повно народу – ані присісти, ані заховатись. А йому хотілося плакати. Мама не вірить у нього. Не вірить, що йому все вдасться. Що він усе зможе. Мама хоче змусити вчити те, що йому нецікаво й непотрібно – аби їй було спокійно й совість не мучила. Чому вона так із ним? Іван завжди знав, що мама – єдина людина, на яку завжди можна розраховувати, тому довіряв їй навіть більше, аніж татові…

Хлопець звернув на стадіон і вирішив побігати, щоб трохи заспокоїтись. Думки зринали одна за одною, і почало здаватися, що він справді захворів. Боліла голова, трохи нудило, а від кожного подиху хотілося плакати ще більше.

Несподівано на Івана накотила зла рішучість довести і мамі, і татові, що вони помиляються. Він вибере якусь професію – щось найпростіше, найлегше, – отримає той довбаний диплом і ніколи ним не скористається, тому що буде мегапопулярним футболістом. Найкращі команди планети боротимуться за нього, і він сам об’їздить цілий світ…

Іван зупинився так різко, що ледь не впав, і розширеними очима дивився перед собою, а щаслива усмішка розповзалась по обличчю. Мама таки геніальна людина, і він послухає її, вступивши у виш на факультет іноземних мов. Це ж два, ні – три в одному! І мама буде задоволена, і йому самому це дуже треба. Англійська, французька, німецька, італійська – потрібно лише обрати і вчити мови тих країн, у яких найкращі футбольні команди. Крім того, можна буде грати за команду вишу, щоб не втратити навичок. А якщо колись, не дай Боже, збудуться мамині погані пророцтва, із таким дипломом він без проблем знайде хорошу роботу.

А на сьогодні Іван запланував собі завантажити з нету аудіоуроки англійської і слухати їх під час ранкових пробіжок.

Світ знову став добрим, яскравим і прекрасним.



Іван уже ненавидів сьогоднішній день, хоч чекав його цілий місяць. Із самого ранку сонце пекло немилосердно, і здавалося, що надворі не український, а справжній африканський серпень. Десь такий, як у центрі Сахари.

Хоч Іван не знав, як там насправді, у центрі Сахари, але приблизно так собі й уявляв: сонце нагріло землю та повітря так, що неможливо було дихати, і навіть зачинені та зашторені вікна не допомагали. Здавалося, розпечене повітря без проблем проходить крізь бетонні стіни, тисне на тіло, вичавлює з нього вологу й такою ж вологою вливається в легені. Прохолодний душ допомагав ненадовго, а час тягнувся, наче сам застрягав у загуслому повітрі.

Іван зайшов на кухню й зі здивуванням помітив, що мама почувається досить нормально і, здається, майже не помічає спеки. А він місця собі не знаходить від хвилювання, з останніх сил стримуючи нервове тремтіння.

Від згадки про співбесіду Івана знов кинуло в жар і сперло дихання. Він знервовано подивився на годинник і розхвилювався ще більше: до зустрічі залишилося дві з половиною години, а тата досі нема з роботи. Хоч він обіцяв піти з ним!

– Ма, а коли тато приїде? Ми не спізнимось?

– Якраз збиралася тобі сказати. Телефонував тато, у них там якийсь аврал, він не встигне додому. Їдь до нього. Підете на співбесіду з лікарні.

Іван стиснув руки в кулаки, щоб вони перестали тремтіти, і спробував заспокоїтись. Якщо він і далі буде так хвилюватися, то знепритомніє десь на вулиці, а йому нізащо не можна спізнюватись. Співбесіда з представниками молодіжної збірної дуже важлива, і від цієї зустрічі залежить усе його майбутнє. Якщо він отримає можливість тренуватись у них на базі, то зробить усе, щоб залишитись і піти далі. Такий шанс випадає раз у житті, і він не має права все зіпсувати.





Перше, що Іван зробив, вибігши на потрібний поверх лікарні, – подивився, чи є хтось під батьковим кабінетом. У коридорі було порожньо й на диво прохолодно. Але чи там є тато? А якщо є, то чи сам?

Іван гучно стукнув і увійшов. Тато сидів за столом і щось писав. Він на мить відірвав погляд від паперів, і Іванові здалося, що тато не одразу його впізнав.

– Добре, що ти тут. Сідай. Я зараз закінчу з картками і йдемо.

Іван усівся на тапчан біля стіни й почав уважно розглядати батьків кабінет. Він не любив лікарні, навіть попри те що був дитиною лікарів і досить часто бував у кабінетах і мами, і тата. Але навіть під час таких вимушених візитів Іванові не було цікаво, він не розглядався, нічого не питав і нічого не намагався взяти в руки. Був певен: кожен вияв цікавості батьки одразу ж почнуть заохочувати, щоб, як їм здавалось, ненав’язливо вказати на його справжнє покликання. Тому Іван просто сидів, опустивши голову, і чекав. А сьогодні йому несподівано захотілося зрозуміти, чому тато так захоплений своєю роботою.

Перше, що Івана здивувало, – стіни не були стандартно білими. Легкий лаймовий відтінок гармонійно підкреслював рамки зі світлого дерева, у яких висіли татків диплом і ще якісь відзнаки. Іванові стало соромно за те, що зовсім нічого не знає про них. Невже він настільки зациклений на собі?..

– Володимире Богдановичу, ви ще тут?

Запитання, трохи панічне, прозвучало ще до того, як відчинилися двері, і в кабінет влетіла медсестра.

– Як добре, що ви ще тут! У нас терміновий випадок, а Леонід Борисович на обході.

Іван стерп. Часу й так мало, а тут ще один пацієнт. Хлопець майже перелякано глянув на батька, а той лише важко зітхнув.

– Я швидко. Ніно, давай сюди той випадок.

У цю мить Іванові здалося, що він ненавидить батька. Як так можна? Він же знає, наскільки мегаважливою є ця зустріч, і приймає пацієнта, хоч його робочий час уже годину як закінчився.

Двері відчинились, і в кабінет зайшли троє: чоловік, жінка і дівчинка. Чоловік вів дівчинку за руку, а жінка йшла трохи позаду, прикриваючи рот хустинкою, і плакала.

Іван не розумів, чому вона плаче: усі ж наче прийшли, ні в кого нічого не зламано…

– Що сталося?

І Іван злякався. Він бачив трійцю зі спини, але батько дивився просто на них, і в його голосі… щось схоже на страх?

– Діти бавились і її штовхнули. Вона вдарилась об скляні двері.

– Як тебе звати?

Голос тата змінився, став м’яким та спокійним. Він простягнув руку і поманив дівчинку до себе, а її мама знов зайшлася плачем. Тато глянув на медсестру, і Ніна, заспокоюючи, вивела жінку з кабінету.

– То як тебе звати?

– Маша…

– Добре, Машо, зараз ти сядеш отам на тапчан, і ми подивимось, чим ти так налякала маму.

Тато розвернув дівчинку, і Іван відчув, як до горла підступила гірка нудота. Дівчинка притискала до обличчя великий шматок марлі, весь просочений кров’ю. Хлопець швидко зліз із тапчана, поступаючись місцем дитині, і відійшов до батькового столу.

– Ніно, принеси інструменти.

Медсестра зачинила за собою двері, залишаючи маму дівчинки в коридорі, і прикотила візочок, укритий тканиною.

– Та-ак, подивимось.

Іван не помітив, коли тато вдягнув рукавички, він спостерігав за дівчинкою. Їй було, напевно, не більше десяти років, страшенно худа і з величезним переляканим оком, не затуленим марлею, – вона теж невідривно дивилась на нього. Іван чомусь подумав, що не може показати їй, наскільки йому страшно й гидко дивитися на все це.

Тато обережно відвів її руку й забрав марлю, а Іванові здалося, що йому в живіт застромили величезний бур, на який повільно намотують нутрощі.

Рана мала страшний вигляд, скло розсікло брову рівно посередині й розрізало шкіру на чолі. Іван завжди думав, що в цьому місці лише шкіра й кістка, але зараз бачив, як усе напухло, здавалося, що з-під шкіри назовні випирає плоть, а брову нагнало так, що вона повністю закрила око. Кров уже не йшла, але видиво все одно було страшним і бридким.

У Івана перед очима почали стрибати сірі мушки, але дівчинка дивилась на нього невідривно, і він лише до болю закусив губу.

Хлопець не міг бачити реакцію батька, але почув, як той протяжно видихнув, а тоді спробував обережно підняти напухлу брову вгору. Дівчинка зі свистом втягнула повітря, але не смикнулась і не заплакала. Лише вчепилась руками в тапчан так сильно, що пальці здавалися блакитними на фоні білого покривала.

– Добре… Це дуже добре. Треба шити. Ніно?..

Медсестра швидко відпиляла кінчик ампули й набрала рідини в шприц.

– Ти хоробра дівчинка? Я бачу, що так. Буде трошки боляче, але ми зробимо укол, а коли знов буде боліти, ти скажеш, і ми зробимо ще один. Може, приляжеш? Так усім буде зручніше…

Дівчинка похитала головою, і Володимир Богданович не став наполягати, а Іван не міг змусити себе відвести погляд. Його нудило, перед очима час від часу стрибали різнокольорові мушки, а живіт скрутило так, що, здавалось, зараз він вибухне. Але попри все хлопець уперто продовжував дивитись: як тато обробляє рану, як робить укол у набухлу плоть, як стягує кінці рани великою загнутою голкою, як заклеює все пластирем.

Дівчинка, зціпивши зуби, сиділа нерухомо, мов статуя, і була такою ж блідою, лише час від часу вдихала короткими судомними ривками…

– Ти насправді відважна, Марічко. Не кожен дорослий так може…

Іванів тато підвівся й повернувся до батька дівчинки:

– Обов’язково приведіть її завтра на перев’язку. Рана глибока, і треба переконатись, що не почнеться запальний процес. Я зараз випишу вам ліки й чекаю завтра о дванадцятій.

– Лікарю, скільки з нас?..

– Як вас звати?

– Андрій Стецюк.

– Андрію, купіть дитині вітаміни.

Коли чоловік із дівчинкою вийшли, Іванові здалося, що нарешті стало легше дихати. Спазми в животі помаленьку почали зникати, але зовсім несподівано його чоло вкрилося холодним потом, а руки почали тремтіти.

– Шкода дитину.

Голос медсестри наче розбудив Івана з марення, і він прислухався до розмови.

– Так, шкода. Хоча це й так диво: при такому глибокому порізі не зачепило повіку й око… Шкода, виросла б справжньою красунею.

– Вона й так виросте гарною, просто все життя проходить із густою довгою гривкою.

– А чому?

Медсестра й тато разом подивились на Івана.

– Тому що дівчинку привезли трошки запізно, усе набрякло і, хоч як я старався, усе одно залишиться товстий рубець і сліди від швів.

– А хіба не можна зашити так, щоб нічого не лишилось?

– Розумієш, сину, якби тут був лікар, який спеціалізується на такому, може, йому б і вдалось.

– А чому його не покликали?

І медсестра, і тато всміхнулись, але якось дивно.

– Проблема в тім, що в нас нема такого лікаря.

– Як то?

– У нашій країні на таке не вчать. У нас просто немає такої спеціальності, як… косметичний хірург.

– Але ж ти дуже хороший хірург!

Тато засміявся і, підійшовши до Івана, поклав йому руку на плече.

– Дякую, мені дуже приємно, що ти так думаєш, але тут я безсилий. Розумієш, я можу зашити – і зашити дуже добре, але прибирати наслідки зашивання не вмію, – якусь мить він мовчки дивився на сина, а тоді всміхнувся. – Ну, нам уже час. Ти ж не хочеш спізнитись?

Іван ішов за татом, наче в трансі, і всю дорогу мовчав. До цієї миті він зовсім по-дитячому й абсолютно щиро вірив, що його тато – лікар, який може все. Скільки разів він чув, як батько ділився з мамою враженнями від роботи, як захоплено розповідав, що врятував комусь руку чи ногу, як утомився під час операції, але абсолютно задоволений результатом, знав, що часто тата викликали посеред ночі на особливо складні випадки, що часом у нього були невдачі. І раптом почути від нього «тут я безсилий» – наче грім серед ясного неба.

– Ти готовий?

Іван здригнувся і кивнув. Так, він готовий. Зараз він за крок до мрії й не повинен думати ні про що інше. Показати себе, довести тренерам, що він найкращий кандидат для них – перспективний і налаштований на успіхи та перемоги. І взагалі, він найкращий з усіх, хто сьогодні прийшов на відбір.

Іван подумки повторював промову. Увесь останній тиждень він обмірковував можливі запитання тренерів та відповіді на них і з усіх сил старався, щоб це не звучало завчено чи банально. Вони повинні повірити, що для нього футбол – усе життя. Усе, про що він мріє. Усе, чим живе й дихає.

А тренери поділили всіх хлопців на команди, видали форму й запропонували гру на один тайм. Іван здивувався, але ще більше – зрадів: ось вона – нагода показати все, на що здатен.

І хлопець грав, наче востаннє: вдало обходив усі маневри суперників, паси були вчасними й точними, а в самого було враження, що він летить над полем. Захват, ейфорія, неймовірний сплеск енергії й відчуття того, що він на своєму місці. Іван знав, що ніколи не грав краще. І він став одним із десяти, кому тренери призначили співбесіду за кілька днів.

Іван бачив, що тато задоволений грою та її результатом, але його здивувало те, що всю дорогу додому той мовчав. Хлопець кидав короткі погляди на тата й бачив на його обличчі щось незрозуміле: суміш радості й глибокого суму. На мить синові здалося, що поміж ними рвуться невидимі нитки і він втрачає частину зв’язку з батьком.

Іван ще раз глянув на тата й опустив голову. Хлопець прекрасно розумів, що відбувається. Тато завжди підтримував його, бо вважав, що кожен повинен іти своїм шляхом, але лише зараз обоє усвідомили, що насправді чоловік ніколи не переставав сподіватися, що син продовжить сімейну традицію. Чомусь Іванові стало соромно, і вже зовсім несподівано юнак зрозумів, що почувається винним. Так, наче зрадив батьків, не виправдав їхніх сподівань.

Хоча чому він так думає? Іван бачив, якою гордістю світилися татові очі, коли виявилось, що син потрапив у десятку. Тоді Іван ні на мить не сумнівався, що пройде до кінця й залишиться в клубі, а тепер це чомусь здавалося неправильним.

Іван не розумів, що з ним відбувається. Він мав би шалено радіти й розповідати татові про неймовірні можливості, які перед ним тепер відкриваються; про безліч речей, якими марив останні кілька років; про найфантастичніші плани на майбутнє; про те, що вирувало в ньому весь місяць, поки чекав сьогоднішнього дня, – і не міг. Іван прислухáвся до себе і вловлював дивне й незрозуміле відчуття, схоже на розгубленість – так, наче в гонитві за дитячою мрією він проґавив щось надзвичайно важливе.

Удома їх чекав мамин фірмовий швидкий тортик і чай з льодом.

– Ну, розповідайте, як усе було?

Іван вдихнув, розтулив рот і… не зміг нічого сказати. Чомусь захотілося розплакатись і втекти у свою кімнату.

– Та… нормально було…

Мама здивовано звела брови й перевела погляд на тата. Іван не бачив його обличчя, а наступної миті відчув поплескування по плечу, і тато легким рухом спрямував його до столу.

– Іван пройшов далі й наступного тижня у нього співбесіда. Аню, шкода, що ти не бачила, які чудеса він витворяв із м’ячем. Наш син – природжений футболіст.

Юнак мовчав і ледь стримувався. Він прекрасно чув і розумів: у татових словах нема й тіні фальші або нещирості, він відверто радів за нього, але Іванові чомусь здавалося, що це звучить як глузування. Ще хвилина – і він не витримає…

– Іване, телефонувала мама Ілони й просила, щоб ти приніс їй книжку – казала, ти знаєш яку.

І все своє роздратування Іван спрямував на Ілону. Принцес-с-са! Сидить собі вдома, а він має бігати. Треба було взяти книжку до того, як бібліотекарка піде у відпустку.

– Могла сама прийти…

– У неї ангіна.

– Влітку?

– Уяви собі, деякі люди хворіють на ангіну саме влітку.

У маминому тоні відчувалось роздратування, тому Іван зовсім опустив голову й буркнув собі під ніс:

– Блін…

– Іване, та що з тобою? Таке враження, що ти провалив усе на світі. Навіть торта не спробував, а я для тебе готувала.

– А якби мене не взяли?

Мама округлила очі, і синові стало соромно: він має радіти, а натомість казиться з незрозумілої причини, та ще й мамі грубіянить.

– Я навіть не сумнівалась, що тобі все вдасться.

Івана кинуло в жар і почало щипати очі. Тепер він по-справжньому образив маму й навіть не міг пояснити, за що.

– Ма, вибач. Я перехвилювався. Занесу книжку, а тоді поїм тортика, добре?

– Іди вже.

Хлопець залетів у свою кімнату й почав перекидати речі на столі. Книжка мала бути десь тут, але Іван ніяк не міг її знайти і врешті, спершись руками об стіл, заплющив очі й почав дихати так, як учили на тренуванні.

Іван згадав, як ще кілька годин тому його розпирало від радості, передчуття успіху й віри в те, що його довгоочікувана мрія – на відстані простягнутої руки. Крок, пів кроку – і він міцно вхопить свого щасливого птаха. І він таки вхопив його. Юнак ні на секунду не сумнівався, що після співбесіди отримає перепустку в омріяне життя, повне перемог та міжнародної слави…

То чому зараз біля серця тремтить не радість, а щось невідоме й незрозуміле? Щось схоже на тривогу, неспокій, погане передчуття. Чому хочеться плакати замість того, щоб з усієї сили кричати від радості?

Іван розплющив очі й просто перед собою побачив потрібну книжку. Лев Толстой «Війна і мир». Чотири в одному. Іван усміхнувся від думки, що жодна хвороба не змусить Ілону прочитати більше тих кількох розділів, які задали на літо. Треба занести й узяти її на понт: він прочитав цілу, а їй слабо?



Двері відчинила Ілонина старша сестра, і Іван, мимоволі почервонівши, опустив очі. Ну так, у свої сімнадцять Анеля була справжньою красунею й завжди зачіпала Івана питаннями, на які він не знаходив відповіді. Здавалося, вона навмисне його дражнить.

– Я приніс книжку…

– Заходь.

Іван почув, як дівчина хмикнула і відступила трохи вбік, пропускаючи його. Хлопець протиснувся у двері, намагаючись не торкнутись Анелі, на що вона майже вголос засміялася.

– Такий великий, а такий встидливий.

Іван майже влетів в Ілонину кімнату й зосередився на тому, щоб добре зачинити двері.

– Анеля знов тебе дістає?

Юнак ледь не підстрибнув. Голос, який почув за спиною – хрипкий, уривчастий, схожий на гавкіт, – не міг належати Ілоні. Іван різко повернувся, але побачив саме Ілону – під ковдрою, із грубезним шарфом на шиї й прилиплим до чола волоссям.

– Ти. Приніс. Книжку. Мать таки заставить мене прочитати, як температура впаде. Давай сюда. Блін, ти знущаєшся?! Усі чотири в одній. Ванькіс, чого ти не як усі нормальні люди? Ангіну я переживу, а цю епопею ніяк.

Іван підійшов до ліжка і, поки Ілона крутила книжку в руках, уважно роздивлявся її. Здавалось, бачить дівчину вперше. Так, вони однокласники й зустрічалися майже щодня весь цей час, тому Іван звик і вже не помічав очевидного – потворного шраму над верхньою губою.

Хлопець несподівано чітко згадав перший клас і те, якою соромливою й боязкою вона була. Ілона завжди намагалася сховатись, без потреби не підводила голову й навідріз відмовлялася від участі в шкільних виступах. З часом, коли всі учні перезнайомились і вбулись1, Ілона стала трохи сміливішою, але будь-яку критику чи дражнилку сприймала аж занадто емоційно.

Іван ще в перший тиждень спитав тата, чому в його однокласниці таке на губі. Той пояснив, що Ілона народилася з раною, яку треба було зашити. Але рана була великою, тому залишився рубець. А на питання, хто зробив дитині рану, тато відповів, що часом так стається, і він пояснить краще, коли Іванко трохи підросте. Але хлопець, як і всі інші, настільки звик до Ілониного вигляду, що це вже не викликало питань…

– Ілоно, я позичу твого кавалера на кілька хвилин. Тобі ж усе одно не треба.

Іван побачив, як Ілона почервоніла аж до самих очей і, здавалося, зараз розплачеться, а Іван уперше зрозумів чому. Хлопець стиснув зуби й повільно повернувся до Анелі.

Вона стояла, трохи зігнувши одну ногу в коліні, тонка, на пів голови вища від нього, у коротенькій спідничці та обтислій майці. Густе чорне волосся, лише над вухами закріплене яскравими заколками, вільно спадало на плечі. Ідеально правильні риси обличчя, ідеально вищипані брови, ідеально окреслені губи й така впевненість у собі, що Іван мав би безвільно поплентатися за нею.

Однак він раптом відчув повну байдужість, а тоді злість. За яким правом вона, отримавши від природи гарну зовнішність, так поводиться? Тим паче – ображає сестру. Свідомо. Невже не розуміє, що всі нові люди в житті Ілони бачитимуть спочатку її рубець? Хай удаватимуть, що не помічають, але спочатку обов’язково буде рубець, а тоді Ілона. Її гарні глибокі очі, рівненькі зуби, специфічне почуття гумору й розум завжди будуть на потім. Анеля повинна підтримувати сестру, а натомість поводиться як стерво. Як бездушна лялька.

Іван не зразу помітив, як самовпевнена посмішка зникла з обличчя Анелі, натомість здивування змінилося розгубленістю. Тоді вона не витримала:

– Чого вилупився?

– Ти ш-шось хотіла, чи так, поприкалуватись?

– Та пішов ти!

Анеля вийшла з кімнати, гримнувши дверима, а Іван розвернувся до Ілони й відповів із майже щасливою усмішкою на її вирячені від подиву очі:

– Ну, ти жри лимони, запивай молоком з медом і не заший книжку – вона на мене записана.

Хлопець ішов додому й усміхався. Як не дивно, але саме тепер напруження зникло, тому він почувався розслабленим та задоволеним. Іван знову й знову згадував сутичку з Анелею й тріумфував. Уперше дивився на неї не як засоромлений пацан, а як оцінювач, як чоловік. Він бачив її по-іншому, так само, як наступної миті по-іншому бачив Ілону. Він навіть уявив, якою б дівчина була, якби операцію робив лікар умілий та небайдужий.

Іванові здавалося, що нічого не змінилось, та одночасно він був певен, що бачить усе навколо по-іншому. Юнак іще не розумів своїх нових вражень, але вже відчував, що дивиться в правильному напрямку. У ньому зароджувалося щось нове й хвилююче, і ці відчуття наповнювали його легкістю та силою.



Іван постукав у двері татового кабінету об одинадцятій. Люди в черзі, які до того лише спостерігали, як він пробирається до дверей, усі разом почали невдоволено гудіти, а дехто вже рвався перехопити його. Хлопець розгубився, але одночасно розумів, що пояснити нічого не зможе. Його не пустять. Тому швидко відчинив двері і, забігши всередину, ледь не гримнув ними, зачиняючи просто перед розлюченою жінкою.

Коли Іван повернувся, перед ним стояла не менш розлючена медсестра. Причому новенька, зовсім молода, яка не знала, хто він.

– Ти на медогляд?

– Ні.

– То чого влітаєш без дозволу? У лікаря пацієнт, а за дверима черга. І тебе в ній не було.

– Але я…

– Ніяких «але»! Вийди.

– А якщо в мене внутрішня кровотеча?

Іван ляпнув фразу, яку кілька разів чув удома, і побачив, що медсестра розгубилась. Уся її бравада зникла, дівчина тривожним поглядом швидко окинула юнака, а тоді стала ще злішою. Вона набрала повні легені повітря, та в цей момент з оглядової, знімаючи рукавички, вийшов тато.

– Іване? Щось сталося?

Медсестра закашлялась і недобре примружила очі, дивлячись на Івана.

– Ні, нічого не сталось. Удома сумно… Можна мені трохи в тебе побути?

Тато здивовано звів брови, але погодився:

– Одягни халат і сядь десь у куточку. Тоню, підготуй оглядову.

Медсестра стисла губи й мовчки зникла в сусідній кімнаті. Поки тато виписував рецепт чоловікові із забинтованою долонею, Іван думав, що медсестра мала б бути добрішою.

– Тат, а чого вона така зла?

Тато простежив за Івановим поглядом, а тоді дуже уважно подивився на сина.

– У лікарню приходять різні люди, деякі з них вважають себе кращими за інших, а деякі не поважають не тільки медсестер, але й навіть лікарів.

Іван дивився на тата великими очима й намагався вкласти його слова у свою, уже не зовсім ідеальну картинку. Ну, добре, його тато може не все, але щоб були люди, які не поважають такого лікаря, як він?

У кабінет зайшла бабця, і хлопець всівся в куточку біля вікна. Чому він прийшов сюди? Хіба справді було сумно вдома? Невже тато в це повірив? Чому не запитав нічого про тренування? Чому він узагалі тут, а не на тренуванні? Тому що цікаво? Чому раптом йому стало цікаво? Що змінилось від учорашнього дня?

Іван раптом чітко усвідомив, що його ідеальний світ розсипався, коли він зустрівся поглядом із тою дівчинкою. Марічкою. У її очах не було страху, лише розпач і надія. Вона ще не до кінця зрозуміла, що сталось, але істеричний плач її мами був красномовнішим за всі слова. Хоч яким ідеальним був світ дівчинки – його більше не існує. Лише в уяві. І, напевно, саме тому вона невідривно дивилась на нього, бо хотіла побачити, що все насправді не так страшно. А Іван не зміг приховати, що йому неприємно. Гидко. Відразливо. Він не відвернувся. Не вийшов. Він вирішив довести самому собі, що сміливий. Ідіот. Придурок. Своєю показною бравадою лише зайвий раз показав дівчинці, що тепер вона спотворена.

Хлопцеві стало так соромно, що аж почало щипати в носі. Учора він повівся неправильно й сьогодні прийшов саме через це. Йому насправді цікаво побачити перев’язку. Він повинен знати, що все не так страшно, як було вчора, і показати тій дівчинці, що може дивитися на неї з усмішкою й без відрази. Його тато – прекрасний лікар, який зробив усе можливе, і сьогодні всі в цьому переконаються.

– Тоню, у мене на дванадцяту запис, простеж, будь ласка.

– Добре.

Медсестра все ще незадоволено зиркала на Івана, і він вирішив зробити для неї покаянний вигляд – принаймні на вчительку математики це діяло завжди. Хлопець злегка прикусив кутик губи і, вловивши черговий злий погляд Тоні, подивився на неї так, як, йому здавалось, дивиться на господаря собака, що завинив.

Тоня завмерла, її очі розширились від подиву, а тоді дівчина відвернулась, порскаючи сміхом в кулак.

– Тобі однокласниць мало?

Хлопець здивовано вирячився на тата, а Тоня, не стримуючи реготу, вибігла в сусідню кімнату. До Івана нарешті дійшло, що медсестра старша за нього лише на п’ять-шість років і його покаянний вигляд могла сприйняти як загравання. Хлопець відчув, як червоніє, і – що найгірше – зовсім не мав що сказати.

– То, кажеш, тобі вдома сумно? А тренування? Ти ж повинен готуватись.

– Не хочу… потім.

– А…

– Володимире Богдановичу, там чоловік з дівчинкою. Каже, що їх записали на дванадцяту, але він приїхав зараз, бо потім не зможе. Пускати?

– Так, звичайно.

Іван швидко підвівся з крісла й завмер, дивлячись на двері. Спочатку увійшла дівчинка й ледь не спіткнулась, побачивши його. Їхні погляди зустрілись, і вона озирнулась на тата, ніби збиралася щось сказати, а тоді, густо почервонівши, опустила голову.

– Вітаю, Марічко. Як справи? Болить?

– Пече…

– Значить, гоїться. Сідай, подивимось.

Іван підійшов ближче й постарався стати так, щоб усе бачити, але водночас нікому не заважати. У животі знов усе скрутило, хоча це була вже не нудота, а відчуття, схоже на передекзаменаційне.

– Лікарю, усе буде добре?

Тато дівчинки стояв, стиснувши руки в кулаки, весь напружений, і Іван прекрасно зрозумів суть питання.

– Ну, що я вам можу сказати, – лікар зітхнув і перевів погляд на дівчинку. – Ми будемо знати після огляду.

Іван дуже старався, але не зміг зберегти байдужості на обличчі, коли тато зняв пов’язку з брови маленької пацієнтки. Рана все ще була розпухлою, рубець укрився кіркою, а нитки, просякнуті кров’ю, робили половину обличчя дитини схожим на страшну маску.

Іван скривився лише на мить, але дівчинка помітила й почервоніла до сліз.

– Тоню, відведи її в процедурну й зроби все необхідне. Тільки обережно.

Коли медсестра відвела дівчинку в сусідню кімнату, лікар повернувся до її батька:

– Інфекцію не занесли, загоїться швидко, але… Ви привезли її запізно, рубець буде товстим і помітним…



Іван ніяк не міг заснути. Перед очима постійно спливали видіння: рубець, опущені плечі чоловіка, розгубленість і паніка дівчинки, коли вона побачила свого тата таким, його вимучена усмішка і «все буде добре», її останній погляд на нього. Погляд, у якому змішалось так багато: острах, цікавість і майже ненависть у відповідь на його усмішку…

Іван перевів погляд на постер Реброва на дверях і спробував зосередитись на мріях про Великий Футбол. Ось він потрапляє в молодіжну збірну – найкращий у своїй групі, наймолодший у клубі, наймолодший і найперспективніший у збірній країни. Франція, Італія, Іспанія… Стадіони скандують його ім’я…

Марічка з довгою густою гривкою, яка ховає пів обличчя, соромлива Ілона, котра часто впадає у крайнощі…

Іван усвідомив, що нарешті розуміє її часом дуже дивну поведінку. Чому в не своїй компанії Ілона стає надміру жвавою, трохи аж занадто розкутою, голосно сміється, привертає увагу. Вона думає, що не може посісти гідного місця в компанії просто так, і не в останню чергу винна в цьому Анеля. І нічого не можна зробити, нічим не допоможеш Ілоні, Марічці, ще багатьом людям. А це було б так круто – здаватися справжнім чарівником…

Іван уявив собі інші перспективи: він здобуде фах хірурга, а тоді поїде вчитися за кордон. Він стане першим в Україні дипломованим пластичним хірургом. Справжнім пластичним хірургом, який зможе виправити найскладніший випадок. Відкриє власну клініку, до нього їхатимуть з усієї країни, навіть з-за кордону…

Відомих футболістів багато, а він може стати тим, про кого потім скажуть: перший в Україні!



– Та хто б сумнівався!

Іван чомусь одразу ж зрозумів, що це до нього, і повільно повернувся.

– О, – Микола вишкірився, розвалившись у кріслі, – а він навіть зразу в’їхав.

Клас замовк. Перша сутичка в новому навчальному році, і це вперше Микола відкрито виступає проти Івана.

– Ти про що?

– Та я те-е прошу! Захотів футбол – маєш. Хочеш бути лікарем – будеш. Предки бабло кожен день косять, підмажуть де треба, і всьо буде тіп-топ.

– Ти дурень? Яке бабло кожен день?

– Ой-йо-йой! А ти тіпа не в курсах. Усі лікарі беруть на лапу.

Іван завмер, а тоді зірвався з місця й підійшов до останньої парти.

– Забери свої слова назад…

– А то шо, – Микола ледь примружив очі й підібрав ноги, – удариш мене?

– Мої батьки не такі. Забери свої слова назад.

Микола повільно підвівся й заговорив несподівано серйозно та чітко.

– Усі лікарі беруть гроші на руки. Або подарунки. І твої батьки не виняток. Чи ти думаєш, що на одну їхню зарплату ходиш у спортивну школу і вбираєшся в імпорт? Ти озирнись. Крім тебе, так шикує тільки Ілона, і то лише тому, що в неї мама – човник2 і не злазить з баулів, але вона чесно заробляє. А твої? Чи ти ніколи не був у них на роботі? Нічого не бачив і не чув?

– …Лікарю, скільки з нас?

– Андрію, купіть дитині вітаміни…

Кров ударила Іванові в обличчя, аж запекло. Микола, переможно усміхаючись, навмисне повільно опустився в крісло. Пролунав дзвінок, і зразу ж у клас увійшла математичка.

– Добрий день, учні. Хабо, сядь на місце. Чи ти за літо забув шкільні правила?

Хтось приглушено хмикнув, і заціпеніння зникло. Іван сів за парту, опустивши голову над зошитом із єдиним бажанням: щоб його ніхто не чіпав. Відсидіти останній урок і втекти звідси, від сорому та приниження, від розуміння, що він не зміг захистити батьків, бо… Микола сказав правду.

…Усі лікарі беруть гроші на руки. Твої батьки не виняток. Лікарю, скільки з нас? Усі лікарі беруть. Без винятку. За що ти шикуєш? Підмажуть де треба…

Голову розривало. Іван відчував, як пашать вуха, здавалося, що на нього всі дивляться, і це бісило. Ніхто, ніхто в класі не підтримав його, отже… усі знають, що так і є. Чому він не знав? Як узагалі він міг не знати? Смішно. Так смішно, що аж хочеться кричати. Він був настільки поведеним на футболі, що майже не помічав нічого іншого. У нього в класі, крім Назара, навіть справжніх друзів нема. Прийти, відсидіти уроки, додому, нашвидку поїсти, зробити домашнє – і з м’ячем на стадіон. До вечора, до ночі, а тоді – втомленим і щасливим – спати. Він наче жив паралельним життям, щасливим, безтурботним та райдужним, сповненим мріями про майбутні тріумфи, усе сприймав як належне й був певен, що світ навколо прекрасний, його батьки – ідеальні, а Микола просто заздрить, бо досі не знає, чого хоче від життя. А зараз усе розсипáлось, як картковий будиночок, і він не давав собі з цим ради.

Іван так тішився, коли писав твір «Мої плани на майбутнє», і був певен, що впорався добре. Його все ще тримало піднесення після розмови з батьками, а відчуття, що він усе робить правильно, було схожим на ейфорію. Мама розплакалася, тато потиснув руку і обняв, здавалось, вони всі нарешті на одній хвилі. Батьки були щасливі з його рішень і не приховували цього.

Хлопець отримав заслужену п’ятірку за свій твір і приниження перед усім класом після уроку. Він ішов додому з твердим наміром випитати, дізнатися, переконатись, що все це брехня. Принаймні про них. Але що ближче до будинку, то менше рішучості залишалось. Ну як спитати? «Мам, а правда, що ви берете гроші з людей?» Та він крізь землю провалиться від сорому, щойно подивиться мамі в очі. Але ж повинен знати напевне, бо має заткнути Миколу, змусити забрати свої слова назад.

Удома не було нікого, і Іван навіть відчув полегшення. Потім, увечері або навіть завтра. Субота, неділя – два вихідні, він вибере момент і запитає, ніби між іншим. Але заспокоїтися все одно не вдавалось. Іван не міг знайти собі місця, у голові постійно крутилася сцена, що відбулася на перерві, і те, з яким злим задоволенням дивився на нього Микола.

Іван швидко зібрався та вийшов побігати. У вухах тихо звучали англійські фрази, але хлопець не сприймав їх, увесь час подумки вертаючись до Миколи. Чому він так ненавидить його? За що? У перших класах наче ж були друзями, бігали, бавились, разом мріяли про те, як будуть футболістами.

Дивно, як він міг забути про те, що Микола теж мріяв бути відомим футболістом? Іван навіть якийсь час заздрив йому, бо вчитель фізкультури виділяв його серед інших хлопців і завжди робив капітаном в іграх. А потім, у п’ятому класі, Микола невдало стрибнув, розтрощив п’ятку, і лікарі заборонили як мінімум рік займатися спортом. Іван, не задумуючись, відразу ж зайняв його місце. Номер один – що може бути краще?

– У тебе звіздюк!

Він навіть не образився на Ілонині слова, лише голосно розсміявся.

– А хіба погано хотіти бути найкращим?

– Але не так.

– Ти нічого не розумієш.

А Ілона мала рацію, у нього натуральний звіздюк. Рожеві окуляри, як у дівчини, і зацикленість на собі. Навіть повідомляючи батькам, що буде вчитись на хірурга, Іван упивався їхньою реакцією на свої слова, відчував себе центром усесвіту.

Йому стало неймовірно соромно за те, як саме він сказав батькам: наче робив їм послугу, дарував милість. Мама плакала з радості, тато потиснув руку… А Микола? Іван забув про нього, щойно той перестав бути конкурентом.

Микола… розмова… питання…

А чи треба питати взагалі? Микола ж чітко сказав – усі. І твої не виняток. Якщо всі, то навіщо питати? Навіщо засмучувати або навіть ображати батьків? Але Іван знав, що все одно запитає, бо щось усередині шепотіло: неправда, неправда, неправда. Їм це не потрібно.



Була одна з тих неділь, коли батьки залишились удома, і Іван нарешті зважився. Йому не хотілося псувати сніданку, але більше терпіти вже не було сили.

– Тату, можна дещо запитати?

– Питай.

– А… ви берете гроші з людей?

Сталося. Хлопець видав питання скоромовкою, на одному подиху, і завмер. Він боявся подивитись на маму, але не зводив погляду з тата. Той здавався здивованим, і Іванові стало соромно. Усе неправда, і він даремно образив батьків питанням.

– Часом.

– Що?

Іванові здалося, що він знову стоїть перед класом – осоромлений, принижений, і не має що сказати. Його батьки беруть гроші з людей за те, що роблять роботу, за яку їм і так заплатять! Як це можна пояснити? У якій професії ще таке можливо? І тепер, коли весь клас знає, що він змінив плани й хоче бути лікарем, вони будуть думати – або вже думають! – що це заради грошей.

– Але чому?

– Як тобі правильно пояснити…

– Не треба правильно! Ви ж отримуєте зарплатню!

– У країні зараз така ситуація, що із зарплатнею бувають… затримки…

– І тому ви дерете з людей?

– Іване, не грубіянь батькові!

Мама підвищила голос, але, глянувши на неї, Іван побачив, що насправді вона здивована та розгублена. Він таки чогось не розуміє?

– Аню, я сам. Сину, не думав, що ти зовсім нічого не знаєш, не бачиш. Але, можливо, так навіть краще, тому я таки поясню тобі правильно. У країні криза, але з’явилися люди, які зробили бізнес і думають, що вони круті. І свято вірять: якщо покажуть гроші, то перед ними упадатимуть; якщо не заплатять – їх не полікують правильно; якщо вони з грошима, то можуть качати права навіть у лікарні; якщо відмовишся від грошей – то або набиваєш собі ціну, або поганий лікар. Щоб ти зрозумів, у мене немає «такси» і я ніколи не беру з людини, якщо вона… нормальна чи гроші потрібні їй самій.

Іван не знав, що думати, як реагувати. Усе наче логічно пояснено, але все одно…

– Але це все одно неправильно.

– Іване, невже ти настільки відірваний від реальності? Зараз платять за все, навіть за безкоштовне навчання. І за твій вступ…

– Що?! Тобто у виш я буду вступати за гроші?

Хлопець зірвався з крісла і з недовірою дивився на батьків. Він відмовився від мрії – заради чого? Щоб йому тицяли, що він усе робить заради грошей і вирішує грошима? Хоча ще не пізно все відіграти назад. Він поки в школі, а за два роки знов може змінити плани на майбутнє.

Іван подивився на маму й раптом усвідомив, що вона не просто розуміє – вона відчуває його й боїться, що зараз син озвучить цю думку. Жінка все життя мріяла, що син буде лікарем, і розчарувати її після того, як він погодився… Мама не вибачить йому, а тато… Тато подумає, що він злякався і знайшов дурний привід передумати.

– Якби я вступав в Інститут фізкультури, ви б теж платили?

Іван побачив, що мама злякалась запитання, і швидко перевів погляд на тата. Він лише на мить стиснув губи й відповів:

– Ні. З твоїми даними й результатами тебе б зарахували без питань.

– Добре. Тоді в медичний я теж вступатиму сам.

– Іване!..

Мама сплеснула руками, і Іван відчув болючий укол: вона не вірить, що син зможе. Хоче, але не вірить.

– Сам! Це моя умова. Ці два року я буду вчитися так, як ви завжди хотіли. Я визубрю біологію й хімію, буду читати книжки з медицини, які є в нас удома, ходитиму до тата на роботу так часто, як зможу. Я обіцяю: буду викладатися повністю, і якщо не вступлю – значить, то не моє. А якщо вступлю, але потім дізнаюсь, що ви заплатили або просили за мене, – кину.

– Іване…

– Мам, я серйозно.

– Іване, – тато підійшов і поклав йому руку на плече, – у тобі говорить юнацький максималізм…

Іван стенув плечима і відступив на крок:

– Ви не вірите, що я зможу?

Мама стояла, притиснувши руки до грудей, і син уперше бачив її такою розгубленою, а тато несподівано всміхнувся:

– Здається, сину, я зовсім тебе не знаю.

.

Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь


Предыдущая страница Следующая страница

Ваши комментарии
к роману Знайди мене - Зоряна Лешко


Комментарии к роману "Знайди мене - Зоряна Лешко" отсутствуют


Ваше имя


Комментарий


Введите сумму чисел с картинки


Партнеры