Радислава. Історія одного кохання

Київська Русь, XIV століття. Ружею цвіла Радислава на весіллі, бо кохала боярина Мстислава пристрасно. А він посміхався й підраховував зиски від шлюбу – багата, вродлива, ще й рідня князя Данила Галицького… Недовгим було сімейне щастя молодої. Розтоптав її мрії жіночі Мстислав. До родового маєтку, куди входила вона господинею, привіз він коханку. Здавалося б, немає для дружини нічого більш принизливого. Але чоловік змушує її до гріха – наказує звабити ординця Ариундея. Розчавлена й зневірена Радислава йде на ложе до ворога…

* * *

Радислава – єдина донька заможного боярина Пилипа Довгодума, родича самого вельможного князя Данила Галицького, – вся стрепенулася від цих слів мамки своєї Мокрини й підхопилася легкою пташиною з лави. Карі, темно-коричневі її, гарні та великі очі так і засяялися, а тонкі, проте сильні ручки ухопилися схвильовано за товсту косу лискучого волосся каштанового кольору. Стільки часу чекала вона на заповітну цю хвилину, коли нарешті зможе ж побачити боярина Мстислава Борисовича, за котрого просватував її батечко й про вроду котрого землями Галицько-Волинського князівства ширилися захоплені оповідки! Принаймні брати самої Радислави не раз промовляли об тім, що боярин цей з Переяславських земель уже не перший рік вважається чи не найвродливішим чоловіком Київської Русі. А вже яким хоробрим він був… справжнім лицарем, про зустріч з яким так мріється ніжне дівоче серце. Походився Мстислав Борисович з роду В’яженичів, котрі володарювали землями південніше від Києва, й мав від померлого батька спадком два маєтки поряд Дніпра та річки Псел. За словами батечка, землі там були дещо дикі й не раз охоплені вогнем від набігів монгольської орди, маєтки В’яженичів палали теж не одного разу, та завжди відбудовувалися знову. Й Радислава мислила собі – це ж скільки сміливості треба мати людині, щоб жити в тім дикім краю й майже не страшитися навал орди. Ще не знайома з нареченим, вона вже відчувала захоплення тим мужнім лицарем, з котрим батько зустрівся під час своєї подорожі до Києва. Батечко їздили разом з князем Данилом у справах князівства й на обіді в одного боярина й познайомилися з боярином Мстиславом Борисовичем. Хтось жартома прокричав, що молодший з братів В’яженичів шукає собі нареченої, а князь Данило також наче жартома, а наче й справді прокричав у відповідь, що кращої дружини від єдиної доньки його товариша Довгодума по всій Русі не знайти. І В’яженич несподівано зацікавився… Ось так, з ласки самого князя, й знайшлася для Радислави доля. Між батечком та В’яженичем було домовлено, що боярин приїде свататися за місяць і коли сподобається самій Радиславі, то й з весіллям баритися не стануть. І цілий цей місяць Радислава потерпала від цікавості таки побачити нарешті Мстислава Борисовича, мріяла в темні години, коли покладалася спати, про зустріч свою першу з боярином. Як він з’явиться при маєтку, спішиться з коня свого баского, у свиті, шитій шовком золотавим, та плащі-корзно з коштовною застібкою на однім плечі, що приховує сильне та мужнє його тіло, й вітер, налетівшись несподівано, торкнеться його золотавого волосся. Увійде до зали великої, й там уже на нього вона чекатиме з нетерпінням. Він підійде ближче, зазирне до очей уважним поглядом очей своїх, і їх обох відразу ж, в одну хвилину захопить почуття, яке матінка з батечком звуть коханням і яке поєднує її батьків уже так багато років…

Захвилювавшись, Радислава завмерлася на одному місці, відчуваючи, що не зможе навіть поворушитися від того хвилювання, що охопило її всю. Дивилася мовчки, як її покоївки прилинули до вікна, аби побачити нареченого господині своєї молодої, й самій так кортілося опинитися поряд їхніх допитливих голівок та визирнути з палацу, побачити нарешті того, про кого так багато думалося й мріялося. Але чомусь не змогла того зробити… не насмілилася чи перестрашилася невідомо й чого.

З задуми випурхнула, коли торкнулися її теплі руки мамки.

Поглянула на Мокрину великими карими очима.

– Страшно мені раптом заробилося, нянечко… Чомусь страшно…

– То буває… Але все минеться, лиш покличуть тебе батечко до зали й познайомлять з боярином твоїм.

Радислава посміхнулася, хоча страхи й не покинули її до кінця. Тепер мала вона лиш тільки чекати – чекати тої заповітної хвилини, коли батечко накажуть покликати її до великої зали, в котрій і мають зустрічати гостей. Чекати… Вона ж місяць перетерпіла того виснажливого чекання, й зараз декілька лиш хвилин того чекання видавалися для неї просто нестерпними.

– Ой, голубонько наша, який гарний твій наречений! Волосся в нього й справді мов те золото червоне. Такого рудавого ми ще не бачили. Високий він та дужий – справжній лицар, і подарунків привіз яких багатих…

Радислава таки не втрималася. Підійшла до одного з вікон і побачила, як батечко цілуються з високим боярином, волосся котрого й справді горілося вогняним багаттям на яскравому літньому сонечку. Серце вмить забилося сильніше й так, мов було заходилося в грудях її молодих.

Дивилася, мов зачарована, до тих пір, поки не увійшли вони з батечком до палацу, а потім повільно відійшла від вікна. Страх, невідомий раніш, але наполегливий страх заволодівся нею знову. Чому так боязко заробилося побачити його тепер, коли в думках своїх та мріях такою сміливою уявляла собі першу їхню зустріч? Радислава не розуміла саму себе й ледь дочекалася була тої хвилини, коли до світлиці її увійшли матінка й лагідно усміхнулися від порога.

– Батько кличуть тебе знайомитися з нареченим.

Радислава підійшла до мами й міцно обійняла неньку.

– Боярин Мстислав Борисович? Він і справді дуже вродливий, як про нього й говорили, а вже який вихований та красномовний! Та що я буду тобі переповідати? Ходімо, й ти сама все побачиш. До того ж батько твій чекає на твою відповідь, аби розпочати приготування до весілля, яке вже погодили святкувати в Пересопниці.

Радислава повільно посміхнулася. Як пощастилося їй мати такого люблячого батечка, котрий пообіцявся їй, що не стане неволити її до шлюбу з нелюбом, з людиною, котра не припаде їй до вподоби, а віддасть заміж лиш за того, на кого вона сама згодиться. Й боярин же Мстислав Борисович був не першим, хто сватався до єдиної доньки заможного боярина Пилипа Довгодума. До нього траплялося багато гідних бояр, котрі начуті були про вроду єдиної доньки заможного Довгодума й приїздили або самі до Пересопниці, або ж домовлялися про сватання через родичів чи ще когось. І Радислава, привчена ще з самого дитинства до думки, що неодмінно настанеться такий день, коли вона має буде виконати святий обов’язок і стати дружиною гідному боярину, все ж не могла ніяк погодитися на шлюб з котримсь із тих, хто приїздив до Пересопниці раніш. Хоча й принадні з лиця, й досить вродливі – та не викликав жоден у ній того бажання, аби полишитися з ним на все життя поряд, аби прожити до самого скону одного з них, коли тільки смерть буде спроможною розірвати той союз, освячений вінчанням. А ось з боярином Мстиславом Борисовичем все було якось інакше… Тільки був приїхав батечко з Києва й розповів їй про перемовини з В’яженичем стосовно шлюбу між ними, так і втратила вона дивом спокій. Незбагненим чином саме цей незнайомий боярин зачепив у її душі та серці незнані почуття, й саме на його приїзд чекала з нетерпінням та цікавістю.

В залі великій палацу батьківського було велелюдно та гамірно. Батько наказали влаштувати бенкет на честь приїзду гостей, тому що разом з Мстиславом Борисовичем прибулися також і його родичі, серед котрих був і брат його старший Роман Борисович зі своєю дружиною бояринею Устинією світ Мелетіївною. Батько Радислави та гості влаштувалися на «сінях» – своєрідному помості великої зали, на якому було поставлено великий стіл. А стіл уже той так і вражав – чого лиш тільки на нім не було! Білі, вишиті шовком скатертини заставлені були мисками й тарелями зі срібла, а перед господарем та гостями поставили тарелі золоті, й голова кружлялася від тих пахощів, що підіймалися від столу того. Птиця та дика худобина, запечена й засмажена, гордовито виднілася на тарелях зі срібла й так і мановила до себе незрівнянним запахом та рум’яною скоринкою. Та самій Радиславі в ту хвилину навіть і дивитися не бажалося в бік всієї тої смакоти – від хвилювання бідолашну ледь не нудило, й підломлювалися ніжки, взуті в гарно вишиті сап’янці з м’якої шкіри. Та все ж ішла до столу, за яким уже порозсідалися гості разом з батечком та братами, хоча й вбачала на собі погляди зацікавлені та уважні родичів боярина Мстислава Борисовича. Проте лицями тими незнайомими лиш тільки сковзався погляд великих очей її, зовсім не затримуючись, і все не наважувався полинути до того одного, хто сидів поряд батечка.

Нарешті зупинилася вона перед батьківським столом і почула голос батька:

Й незнайомий чоловічий голос відгукнувся на його слова:

– Я просто вражений красою Радислави світ Пилипівни.

Радислава завмерлася на місці, не насмілюючись навіть очей підвести на свого майже нареченого, хоча й відчувала та розуміла, що той зараз дивиться на неї. Але знала, що має таки звести погляд… й звела його повільно. Поглянула нарешті на боярина Мстислава Борисовича. А він уже стояв перед нею… так близько, що навіть і дух захоплювало. Не з вікна тепер дивилася на нього й розуміла те, що правду промовляли брати й справді красенем був В’яженич неймовірним. Золотаво-рудаві кучері, зовсім як у дівчини, опускалися лискучим вкривалом на його широкі та могутні плечі й гарно обмальовували округле його лице з високими вилицями, сірими очима, що гарно відтінялися густими темними віями та бровами й дивилися на неї зараз так… так незвично та хвилююче, що навіть і земля втікалася з-під ніг. Мов зачарована, дивилася на нього, ледь розуміючи те, що говорить він їй щось, захоплюючись красою її, та слова його луналися мов здалеку, а сама вона все не могла надивитися на лице його, що сяялося перед очима її сонцем ясним. З усіх бояр, що свататися приїздили в Пересопницю, Мстислав Борисович видався їй найкращим у світі, й на вроду виключну лиця його вготовою вона була дивитися чи не все життя своє, милуючись ним безкінечно. Й затремтіла занепокоєно тоненька дівоча ручка, коли Мстислав Борисович простягнув їй свою руку, аби допомогти піднятися на сіни. Так розхвилювалася, що ледь і відчула доторкання його рук, і швидко поглянула на батечка, котрий уважно й дуже уважно за нею спостерігав.

За декілька хвилин почула від батька тихе запитання:

– То що, Пересопниця має готуватися до весілля?

Радислава зачервоніла округлим личком, опустила очі й прошепотіла:

За мить зала так уся й загуділася, коли боярин Пилип Довгодум сповістив про те, що за три дні донька його повінчається з боярином Мстиславом В’яженичем. Лунали вигуки та побажання довгого щастя та міцної родини, принесли челядні ще меду та заморського вина дорожезного, а Радислава все стримувала себе, аби не обертатися занадто часто та не дивитися на нареченого свого, не в змозі надивитися. Й так вірити хотілося їй, що оцей боярин, що сидів поряд неї й усміхався їй, на все життя подарує їй щастя та кохання, як то вчинив батечко, заробивши матінку надзвичайно щасливою та коханою. Й як раділося серденько її юне на наївне тому, що нарешті віднайшла їй доля мужа жаданого, такого мужа, до котрого припалося й серце її, й душа дівоча.

На другий день Пилип Довгодум влаштував лови для шанованих гостей.

Батьківська затишна домівка, великий кам’яний палац Довгодумів перетворився на розбурханий бджолиний вулик, яким вешталися й носилися швидким вітром челядні й старшини. Починали прибувати гості з поважних бояр, а в день самого весілля очікували на князя великого Данила Романовича, короля Київського. Та самої Радислави та передсвяткова лихоманка мало торкалася. У нареченої були свої думки та клопоти. Клопотами здебільшого займалася мамка Мокрина, керуючи пошиттям весільного зодягання, а ось думки полишалися Радиславі. Мало бачилася вона з нареченим, та вже навіть і думки страшилася об тім, що могло б не бути тої людини в її житті. Повністю зачарована й захоплена його вродою, рахувала вона години й хвилини до тої заповітної миті, коли нарешті повінчають їх у родинній церкві села Пересопниці. Робилася неуважною до всього, що не стосувалося боярина її незрівнянного, наче поснула з розплющеними очима сновигала боярськими пишними хоромами, лиш відсторонено спостерігаючи, як дівчата-покоївки в скрині ковані збирають придане її багате та майже безкінечне. Матінку в ті дні бачила рідко – керували рідненька вготуваннями до пишного весілля, поки чоловіки розважалися ловами та бенкетами. Познайомилася Радислава більш тісно за цей час з дружиною брата Мстислава Борисовича Устинією світ Мелетіївною. Бояриня та походила з Брянського князівства й була собою пишна та вродлива лицем. З пшеничними густими косами, котрі майже завжди ховала під повойник та вишитий червоний убрус, зі швидкими блакитними очима та повновидими вустами, бояриня та весь час звертала на себе чоловічу увагу в залі та дворі палацу Довгодумів. І сама пишалася тою увагою, зауважуючи зі сміхом:

– Завжди була я годована чоловічою увагою: й у Брянську дівицею, й тепер на землях ваших і вже заміжня за Романом Борисовичем. Мов медом я намазана чоловічому племені, й, коли захочу, будь-котрий чоловік стане моїм.

Саму Радиславу таке похваляння дещо вражало.

– Як ви можете таке промовляти? У вас же муж є, котрого ви маєте кохати!

Устинія у відповідь на ці слова тільки морщила вродливе своє личко.

– Муж, котрого кохати я маю? Яка ж ти, лебідонько, ще наївна та чиста. Не знаєш певне того, що люди не лише з кохання великого шлюби між собою вкладають? Чи тобі просто поталанило мати такого батечка, котрий зовсім не змушував тебе йти проти серця свого жіночого. А я вже мала батька, бодай йому б у могилі важко лежалося, котрий геть почуття мої не брав до уваги. Сказав, що стану я дружиною боярина Романа В’яженича – й спробуй тільки слово проказати непослуху чи прохопитися об тім, що не любий мені боярин і не бажаю я до скону свого зватися його дружиною. Відразу ж або сам забив би так, що не швидко отямишся, або ж старшин своїх нацькував би. А мужа свого я й днини жодної не кохала – нудить мене від нього, мов від пересолодженого меду. А ти ж бачила його – потвора, не те, що брат його молодший. І це ж потрібно було двом братам та від батьків одних уродитися такими оце різними.

Радислава тільки очима лупала. Слова боярині Устини видавалися їй дивними.

– А ось так і можна! З часом людина звикається з усім. Звиклася й я. Хоча іноді бажається просто вбити ту потвору. Та не дивися на мене так, не я єдина перетерпаю подібні страждання. Скільки дівчат змушені вступатися до шлюбу з нелюбами з волі батьків своїх жорстокосердих, котрих зовсім не цікавить те, що на серці у дитини й чи бажає сама вона ставати дружиною вибраного батьком мужа. Це нікого не цікавить і не обходить, й такі батьки, як твій, – то є велика рідкість зараз. І тобі можна лиш тільки позаздрити – станеш дружиною такого красеня, як Мстислав. Скажу тобі правду як майбутній родичці, що я сама більшого щастя в житті не мала би, коли б могла покохатися з таким чоловіком, як брат мого мужа.

Радислава швидко поглянула на Устинію. Чомусь слова жінки болісно вкололи її серце й видалися вкрай неприємними, хоча сама Устинія й проказувала все це наче жартуючи, з веселим усміхом на повновидих устах.

– А кому ж він не подобається? Ти станеш дружною надзвичайно вродливого чоловіка, котрий так і мановить до себе жіночі споглядання. Бережи своє щастя, Радиславо, а то в житті всяке може трапитися – й не встигнеш озирнутися, як зруйнує хтось твоє щастя жіноче.

Устинія, промовляючи ці незрозумілі слова, продовжувала посміхатися й наче жартувати, але для Радислави ті промовини видалися застереженням і холодом вмить скували серце, що ще хвилину тому палало теплом та впевненістю у власному її щасті. Вона не розуміла Устинії, не розуміла того, навіщо промовляє та такі речі перед весіллям нареченій, мовби хоче ненароком якось… погане насіння посіяти в душу й серце самої Радислави, затьмарити ту радість сокровенну, що оселилася в серці її молодім від дня зустрічі з Мстиславом Борисовичем. І в ту мить зрозуміла вона, що ця жінка не буде їй за подругу. Ні, ніколи між ними не буде душевного тепла й довіри. Коли Радислава до цієї хвилини ще й бажала подружитися з бояринею Устинією, то зараз те бажання геть відпалося від неї. Вона почала уникати товариства дружини брата Мстислава Борисовича, хоча то було досить складно – бояриня не питаючись приходила до її світлиці й заводила перемовини, геть не звертаючи уваги на прохолодність Радислави.

Ледь не кожного вечора батечко її влаштовував бенкети.

Для Радислави ті бенкети тільки й були можливістю побути поряд боярина Мстислава Борисовича, мужа свого майбутнього, тому що вдень він переважно пропадався на ловах з батьком та братами її або ж бився на мечах з братами, а вона мала готуватися до весілля. Й у такі хвилини Радислава відчувала себе геть покинутою й нещасною. Їй так бажалося бачити боярина свого кожної хвилини, бути поряд нього постійно, аби вже в очі його гарні надивитися, аби напитися до сп’яніння незвіданого раніш щастя близькості чоловіка, котрий так хвилює серце, котрий у думках її присутній постійно. Й ввечері, коли наближався час бенкету, вона пташиною легкокрилою летілася до великої зали, аби скоріше таки побачити Мстислава Борисовича, аби надивитися на нього, напитися щастя бути поряд нього. Й у ті хвилини, коли він був поряд, нею геть забувалися недобрі слова, проказані бояринею Устинією, й те неприємне відчуття, що оселилося в серці після тих слів. Але вона все ж відчувала на собі погляди тої жінки, особливо коли Мстислав Борисович зустрічав її, підіймаючись з-за столу й поспішаючись назустріч. Радислава тріпотілася вся, спостерігаючи за його наближенням, і тихенько завмирала від щастя, коли торкався він теплими вустами її ручки, зазирав до очей гарними сірими очима й проказував тихо:

У відповідь бажала промовити, що скучилася за ним ще більш, що весь день проживалася, мов тортуру витримувала, чекаючи на цю заповітну хвилину зустрічі, та все ж сором’язливість брала над нею завжди гору й вона змовчувала. Опускала очі, в яких глибокими озерами плескалося щастя, подавала йому руку, яка кожного разу ледь помітно дрижала, й ішла разом з ним до столу, на білій скатертині якого чого тільки не було. Великі тарелі з впольованою вдень дичиною навколо себе такі запахи смачні розповсюджували, що слина мимоволі котилася з рота, й мед, так вміло зготований матінкою, так і лився рікою. Але сама Радислава того всього майже не бачила й не чула – що були їй ті наїдки, коли поряд сидів Мстислав Борисович і кожна клітина тіла її молодого тремтілася від близькості його, а серце завмиралося від щастя. Й як чекала вона з нетерпінням тої днини, коли нарешті стануть вони мужем та жоною й він буде поряд – завжди поряд.

У село Пересопниця, володіння боярина Довгодума, того сонячного літнього дня понаїздило, видавалося, вельмож з усієї Київської Русі. Від пишного вбрання князів та бояр блищало все довкола – кожен бажав одягнути щонайкраще, з дорогого заморського сукна, аби справити враження на великого князя Данила Романовича, першого коронованого короля Київської Русі й славетного воєводу. Подвір’я маєтку Довгодумів так і гуділося, мов той розбурханий вулик, – з хвилини на хвилину очікували прибуття Данила Романовича. Та молоду доньку Пилипа Довгодума всі ті хвилювання гостей мало зачіпали. Свого клопоту їй вистачало. Другу добу не поснула вона, не знаходячи собі місця від хвилювання, хоча й раділа з того, що нарешті віднайшла того, хто заволодів її серцем. Бо вже дуже незручно почувалася перед батечком – той з безмежної любові до неї скільки гривень віддав штрафом до церкви. А як же інакше – доньці єдиній минула вже вісімнадцята весна, а вона ще незаміжня. Батечко мусили платити за це штраф, і Радислава завжди відчувала в цім свою провину, хоча батечко й мовчали й не силували її до шлюбу, шукаючи того, хто нарешті заволодіє її серцем.

У переддень весілля було влаштовано дівич-вечір, і до палацу Довгодумів злетілися боярські доньки – подруги Радислави. Хоча мало кого з тих дівчат могла вона дійсно назвати своєю подругою – хіба що лиш Миланію, доньку боярина Ольхового. Миланія вже була заміжньою, заробившись дружиною боярина Ростислава Куцого ще в чотирнадцять літ, але дружби своєї з Радиславою не покинула. Маєток Куций мав поряд Пересопниці, тому й дружба дівчат не обірвалася. Миланія була геть не схожою на Радиславу – маленька зросточком, пухкенька та рум’янолиця білявка з веселими блакитними очима. Вона дуже любила свого мужа й щиро раділа щастю подруги, котра все не могла наговоритися про Мстислава Борисовича.

– Милашо, яка я зараз щаслива… – шепотіла вона гарячкувато, усамітнившись з подругою біля вікна й спостерігаючи, як бавляться інші дівчата, пригощаючись солодощами та медовухою. – Ти ж бачила його – справді він красень неймовірний? А який чемний та ніжний. І як схвилював моє серце в ту ж саму мить, як тільки побачила я його. Нарешті мені зустрівся боярин, котрий припав до серця.

– А це так помітно? Та я не криюся, тому що кохаю чоловіка, котрому завтра стану вінчаною жоною. І я справді його кохаю, так кохаю, що мені робиться часом боязко від цього почуття… й насідаються думки, що коли не буде поряд мене Мстислава Борисовича або ж коли розлюбить він мене, то я й жити на цім світі не зможу…

– Господь з тобою промовляти подібне! Гріх то!

– Відаю про це, але відчуваю себе саме так. Люба Миланочко, зі мною взагалі зараз коїться щось незрозуміле – то я сміюся весело від щастя, а вже через хвилину можу намислити собі щось і заплакати так, мов не до весілля готуюся, а до похорону.

– З нареченими це трапляється. Але все воно минеться, як тільки повінчають вас і ти звикнешся до думки про своє заміжжя.

Радислава від цих слів відразу ж просяялася усміхом і не змогла не поділитися з подругою словами боярині Устинії. На що Миланія лиш головою похитала.

– Та жінка просто заздрить чужому щастю, тому що сама є нещасливою. Але й справді будь обережною, особливо щодо неї, й намагайся перешкодити тому, аби чоловік твій часто бачився з цією бояринею. Заздрісна жінка спроможна на підлість, а коли вона вже провадила таку розмову з тобою перед весіллям, добра від неї чекати не вартує. Й моя тобі порада – тримайся весь час поряд чоловіка, зробися для нього необхідною, мов саме повітря та життя, зачаруй та зваб його настільки, аби жодної іншої жінки у світі не існувало для нього…

Через декілька хвилин дівчата почали співати пісень і розпускати товсту косу темного волосся Радислави, що символізувало собою прощання з дівоцтвом і називалося завішуванням. Співали журно й сумливо, мов плакалися за безтурботним часом дівоцтва під крилом у любих батечка та матінки, яке миналося для Радислави назавжди, й вже поставалася вона на порозі нового й незвіданого життя. Поставалася на порозі подружнього життя, в якім має стати жоною для свого коханого мужа доброю та турботливою, пізнати щастя й кохання, подарувати йому міцних та гожих діток. Для цього народженою вона була й прийшла у цей світ, та все ж у свідомості, незважаючи на п’янке відчуття щастя, темною хмариною бовваніли слова боярині Устинії, й Радислава відчувала страх – страх втратити колись Мстислава Борисовича. Хоча шлюб батьків її був міцним і вони вже багато років кохали одне одного, не полишаючи того чарівного почуття в серцях своїх, Радислава все ж чула розмови об тім, що трапляються між подружжями зради та розлучення. Але гоновила від себе всі думки про погане, запевняючи себе в тім, що заздрісні слова Устинії не втіляться ніколи у життя й вона буде щасливою, надзвичайно щасливою поряд Мстислава Борисовича. Вона подарує йому все кохання свого юного й палкого серця, на котре була здатна, й ніколи він не пошкодує об тім, що взяв її за дружину. Й поснути не могла всю ніч перед весіллям, й піднялася на ноги, коли ще й сонце не сходилося над землею, сіла біля віконця й просиділа так нерухомо до тої хвилини, поки до світлиці її зі сміхом не прийшли дівчата та не повели до лазні.

Вони знову співали сумних та журних пісень, і вона мала голосити й прощатися з дівоцтвом своїм. Але плакатися Радиславі зовсім не бажалося, й вона ховала усмішку й голосила напівусміхненою, й вже у лазні, коли дівчата, обмивши її, заспівали нарешті веселих пісень, дзвінко й весело розсміялася. Сміялася й тоді, коли повернули її до світлиці й почали одягати до весілля. А зодягання те весільне варте було самої королівни – Пилип Довгодум вже не пожадобився на придане своїй єдиній доньці та на весільне її вбрання придбав тканини дорогого китайського шовку, кольору ніжних вершків, з якого й було пошито довгу туніку, щиро оздоблену вишивкою та дрібними дорогоцінними камінчиками, які мали гарно сяятися на сонці. Голівку нареченої сховали під білий шовковий убрус і золотий вінець, прикрашений смарагдами. Поверх туніки одягнули оксамитовий драпований плащ теж вершкового кольору з коштовною застібкою на плечі у вигляді білосніжної лебеді – й Радислава була вготована до весілля.

А далі все полинулося, мов у швидкому сні: вінчання в церкві, яке вона ледь запам’ятала від хвилювання та щастя, повернення до батьківського дому, на порозі якого вже чекали батечко з матінкою, аби поблагословити їх на щасливе подружнє життя двома іконами Христа та Богородиці, гомін гостей, котрі вигукували вітання й побажання щасливих і довгих років спільного життя, вітання самого Данила Романовича і його теплі, майже батьківські обійми. Й відчуття, що Мстислав Борисович поряд – тепер уже назавжди поряд неї. Тремтіла дрібно ручка, коли подавала її мужу своєму вже вінчаному, коли допомагав він піднятися їй на «сіни» й сісти за стіл поряд Данила Романовича. Й хоча поряд неї сидів такий гість особливий, для Радислави головним був на цім бенкеті чоловік, котрому вона тепер належна на все життя своє, допоки смерть не розлучить їх, відібравши щастя всього її життя. Але думати про смерть зараз не був час – наразі був час радості та щастя, й велика зала батьківського палацу так і гуділася вся від гостей, що вигукували їм з Мстиславом Борисовичем побажання довгого щасливого життя. Мед та вино заморські так і лилися рікою в ковші та братини, гуслярі грали на гуслах і славили їх з мужем гарними співами, й сама душа її, саме серце її співалося від щастя. Вперше танцювала з мужем і зорила в очі його щасливим поглядом очей своїх сяючих, тримала його погляд поглядом тим своїм, як і навчала Миланія, й відчувала наче владу над ним. А коли сонце вже всілося за обрій, а впиті гості ще продовжували веселитися та гомоніти, Мстислав Борисович нахилився до неї й тихо-тихо промовив:

Радислава відчула, як зачервоніло й запалалося личко її щасливе, й серце забилося так часто в грудях, мовби ладне було вискочитися з них. Ось цієї хвилини вона й чекала й одночасно надзвичайно страшилася. Й нехай мама казали, що вона відчує лиш миттєвий біль, та все ж було боязко. Перша шлюбна ніч… Якою вона буде саме для неї? Й матінка, й Милаша промовляли, що ложе мужа та жони є чистим та благословенним і неземне задоволення, що не схоже ні на що інше, дарує воно, та все ж… Все ж страх продовжував володітися нею – вже бояринею Радиславою світ Пилипівною з В’яженичів, коли крокувала вона слідкома за мужем до великої світлиці, яку батечко подарував їм з мужем на весь той тиждень, що буде відбуватися весілля, й до самого їхнього від’їзду в маєток Мстислава Борисовича. Вперше в житті полишилася з чоловіком наодинці й не могла ніяк позбутися незрозумілого страху, що дрібним дрижанням струшував усе її тіло, мов то була вона геть промерзлася, хоча в світлиці було надзвичайно тепло й навіть спекотно. Дивилася зацікавлено й боязко одночасно, як Мстислав Борисович скидає з себе свиту й полишається в шовковій сорочці та штанях, а потім скидає й сорочку, жбурляючи ту кудись у куток світлиці, й полишається напівоголеним… і вона бачить перед собою сильне чоловіче тіло, котре є геть відмінним від її власного й поросле на грудях кучерявим рудавим волоссячком. Мстислав Борисович посміхнувся до неї, одним ковтком випив братин вина й почав наближатися, й Радислава навіть сама в ту хвилину не зрозуміла, чому їй так відчайно раптом закортілося втектися від нього. Втектися від свого коханого лицаря, котрий був тепер їй мужем. Певне, то страх перед незвіданим оволодівся нею, й вона навіть вилаяла себе за подібне, й примусила всміхнутися у відповідь на усмішку мужа свого, котрий промовив, схиляючись до неї:

Мстислав Борисович підняв сильну руку свою й торкнувся її зачервонілого личка шорсткою на дотик долонею, змусивши Радиславу задрижати від того доторкання. Потім він нахилився й торкнувся її вуст своїми теплими вустами – перший подружній поцілунок у тиші та затишку великої світлиці. Й Радиславі поцілунок той сподобався. Вона навіть заплющила очі й вся прилинулася до мужа свого, відчуваючи, як він обіймає її… А потім з ним трапилося щось незрозуміле. Поцілунок його втратив ніжність та приємність для неї, вуста заробилися наполегливими й наче грубими, а руки почали обіймати з такою силою, що Радислава відчула біль від тих обіймів. І він уже зовсім не звертав уваги на її слабкий супротив тій грубості – цілував й одночасно роздягав, ледь не розриваючи дорогий китайський шовк, і щось вдоволено гарчав нелюдяним голосом, кинувши її на ложе й налігшись зверху важким дужим тілом. Його руки нишпорили її ніжним недоторканим тілом, й Радислава не розуміла в ту хвилину зовсім, про яке задоволення промовляли матінка та Миланія, – сама вона ніякого задоволення не відчувала. Навпаки, нею продовжував володітися страх та незручність від дотиків мужа, котрий у ту ніч зовсім не нагадував більш того Мстислава Борисовича, до котрого вона вже звиклася за час їхнього знайомства. Він наче на незнайомця перетворився й робив такі речі, від яких горілося ярим вогнем лице й бажалося, аби все те закінчилося щонайшвидше…

Все закінчилося швидко, гидко й неприємно. Мстислав Борисович вдоволено простогнав, скотився з її розчавленого тіла, геть нічого не промовив і просто поснув, обернувшись образливо до неї спиною й за хвилину смачно захропівши. А Радислава лежала поряд, мов блискавицею вражена, й слухала те хропіння його дратівливе. Невже це й є те подружнє щастя від близькості, про яке вона чула? А може, то з нею є щось не так і вона просто не відчуває того, що відчували мама та Миланія? Але як би воно там не було, та поводження Мстислава Борисовича… Чому він так швидко покинув ніжне своє ставлення, чому обернувся до неї спиною й поснув так, наче й не лежала вона поряд? Радислава нічого не розуміла, тільки відчувала себе так гидко та болісно, що хоч зараз кидайся до маминої світлиці, припадайся до грудей теплих та рідних і там відшукуй собі втіху та заспокоєння, як це було всі роки дитинства та юнацтва. Бажання те звичне було настільки вже сильним, що Радислава була й зірвалася з ложа й підвелася на ноги рівні, та вчасно зупинила себе. Вона ж не мала того робити. Вона тепер є заміжньою, й сама матінка вчили, що коли б що не сталося, а вона має полишатися поряд мужа й зберігати при собі все, що між ними відбувається. Потрібно лиш заспокоїтися, й все буде добре. Можливо, Мстислав Борисович випив зайвого меду та вина, ось і зробився таким грубим через впитість свою, тому що відомо ж, що впита людина зовсім іншою робиться й не схожою на себе. А завтра він проспиться й знову постанеться перед нею тим ніжним і турботливим боярином, до котрого вона так звиклася й котрого встигнула покохати. Й заспокоївши себе таким чином та думками, Радислава повернулася на шлюбне своє ложе й прилягла поряд мужа. Та поснути в ту ніч вона майже не змогла, лиш під самий ранок забувшись неміцним і чутливим сном.

* * *

Ранок наступної днини пробудив Радиславу втомленою й геть розбитою. Вона прокинулася несподівано й наче від поштовху й з розчаруванням та одночасно полегшенням побачила, що мужа її немає поряд на ложі. Те, що сталося вночі, гіркуватим спомином непокоїло серце, але вона відчувала, що має все забути, покинути з пам’яті й думати лиш про хороше. Мстислав Борисович сьогодні неодмінно буде іншим, зовсім не таким, яким постався вночі, й неясний біль відійдеться від її серця.

Весілля їхнє мало розтягнутися на тиждень, адже за повір’ям та традиціями, коли весілля справляти три дні й довше, то й життя молодят буде щасливим. І на другий день батечко були влаштували лови для гостей, на які були навіть запрошені жінки, котрі побажають взяти в них участь. І Радислава, підіймаючись з ложа, вирішила, що вона теж неодмінно поїде на лови поряд мужа свого. Й не буде згадувати неприємності минулої ночі ні жодним словом, ні порухом чи поглядом. Усе те неприємне неодмінно має минутися, й сьогоднішня ніч буде кращою за минулу, вона в тім була певною. Тому й зустріла мамку свою Мокрину з усмішкою, коли та з’явилася до світлиці її, й матінці промовила, що в неї все гаразд, коли спустилася до великої зали, де всі снідали, готуючись вирушати на лови. Трішки невпевнено підійшла до столу на «сінях», за яким сиділи батечко з великим князем Данилом Романовичем і мужем її. Мстислав Борисович смачно й навіть пожадібно вгризався в ногу кабана, але при її наближенні відразу ж зіскочив на ноги й посміхнувся ніжно, знову перетворившись на того милого її серцю боярина, котрого покохала вона й за котрого згодилася вийти заміж. Й відляглося на серці в Радислави, мов сонцем яскравим все осяялося довкола, й ніжно у відповідь мужу своєму посміхнулася вона, не помітивши чужого недоброго й заздрісного погляду, який уважно спостерігав за її привітанням з мужем. Мов намагаючись заслугувати прощення за нічну провину, Мстислав Борисович припадався біля молодої дружини й все ніжно цілував її ручку, отримуючи розуміючі погляди гостей поважних. Спитався навіть, як вона почувається, викликавши відчайне почервоніння личка блідого, й зрадів щиро, коли сповістила вона об тім, що теж візьме участь у ловах. Промовчала лиш об тім, що не надто полюбляла ті розваги знатні, коли вбивали нещасних тварин, але так кортіло їй вже не полишати мужа, що вирішила не звертати уваги на ту нелюбов свою.

За годину вирушали. Радислава, переодягнувшись у зручну туніку червоно-синього кольору та плащ з оксамиту, поспішалася до стаєн, де вже мав чекати на неї муж її, коли посталася перед очима її досить неприємна оку закоханої жінки картина – двоє баских коней поряд, і вершники, що так завзято перемовлялися між собою, й перемовини ті уривалися веселим жіночим сміхом, що срібним дзвоником лунав навкруги. У Радислави впалося серце й ноги підкосилися вмить, ледь втримуючи її наче обважніле тіло. Ті двоє вершників на баских конях – то були Мстислав Борисович й Устинія Мелетіївна. Й муж її так радісно всміхався іншій, так весело сміявся над словами іншої жінки, що Радислава відчула біль – незнайомий та пронизливо-гострий біль ревнощів, коли бачиш ти, як коханий муж твій насолоджується товариством іншої жінки й дарує тій радісний сміх, котрий мав дарувати лиш одній тобі. А Устинія, мов помітивши її й намагаючись зробити ще більш боляче її серцю, поклала пухку руку свою на долоню Мстислава Борисовича й прихилила до нього голову в червонім убрусі, щось тихо промовляючи. Й те видовисько було болісним, справді надзвичайно болісним для Радислави, котра завмерлася на одному місці й не відала того, що було їй у ту хвилину робити – підійти до нахаби й обірвати ті її промовини з мужем своїм вінчаним, а чи взагалі кинутися геть, назад до палацу, де зачинитися у світлиці й заридати гірко та безвтішно, слізьми намагаючись виплакати весь той біль, що ятрив зараз серце. Але ні, не стала робити останнього – коли бажає вона отримати перемогу над цією жінкою, то має вчиняти так само, як і та вчиняла, хитрощами спокушаючи чужого мужа, що перед Богом було гріхом великим і звалося порушенням однієї з заповідей Божих. Тепер вона більш вже не дівчина й не дівиця сором’язлива, а заміжня жінка й бояриня, й вона своїм не поступиться. Ніколи. Гордовито задерши голову, Радислава пішла вперед, і на личку її вродливому розквітлася чарівна усмішка.

Запитання її, промовлене ніжним голосом, змусило Устинію Мелетіївну ледь помітно поморщитися вродливим лицем, а Мстислава Борисовича обернутися до неї. Радислава не могла нічого розібрати на лиці мужа свого, але посмішка на вустах його зігріла її й надала сили та сміливості. Мстислав Борисович спішився з коня й поцілував її руку.

– Я чекав на тебе все життя… що мені чекання декількох хвилин?

Радислава продовжувала сотуватися чарівним усміхом.

– Особливо у товаристві такої чарівної співрозмовниці?

Мстислав Борисович кинув швидкий погляд на Устинію Мелетіївну.

Радиславі не надто припалося до вподоби те, як ніжно назвав її муж жону свого брата, але вона й вигляду не подала, втішаючи себе невдоволеним вираженням, з яким Устинія спостерігала за тим, як Мстислав Борисович допомагає дружині всістися на білого красеня коня – подарунок Данила Романовича до весілля. Вона була наче забутою ним враз і тільки недобрим та заздрісним поглядом спостерігала, як молоде подружжя В’яженичів виїздить зі двору на лови. А ввечері, коли всі гості боярина Пилипа Довгодума зібралися на черговий бенкет з нагоди весілля його єдиної доньки, бояриня Устинія світ Мелетіївна свого вже не проґавила й підмовила молодого мужа Радислави до танку. Вона наче провокувала Мстислава, наче виклик йому кидала й одночасно так звабливо та спокусливо дивилася, що уважний доглядач міг би й зрозуміти, що між цими двома щось відбувається, й молода дружина-красуня Мстислава Борисовича тому зовсім не завада. Та ніхто уважно до них не додивлявся – мед та вино творили свою справу, й втомлені ловами гості швидко впивалися й хміліли. Й лиш тільки темні великі очі молодої нареченої помічали все й спостерігали за тим танком уважно й сторожко, й почувалася Радислава так, мовби зараз, у цю ж хвилину в неї крали мужа. Нахабно й безсоромно забирали те, що було належно їй як вінчаній жоні. Вона також не могла не помітити й не визнати того, що Устинія світ Мелетіївна була в той вечір просто надзвичайно чарівною. Блакитні очі її сяялися й горілися, й у спогляданні їхньому можна було втонутися й пропасти, й напруженій Радиславі видавалося, що Мстислав її теж пропадеться в тих очах незрівнянно-чарівних. Вони про щось говорили під час танку, й Устинія час від часу закидала голову назад й весело реготалася, й Радиславі той сміх видавався насміхом саме над нею, над її розчавленою гідністю. Отримавши перемогу вдень на ловах, Радислава знову програвала Устинії й геть не знала того, як має вчиняти далі. Й, певне, кинулася б геть з зали, не втримавши сліз, чим змусила б гостей почати пліткувати й перешіптуватися, але її зупинила Миланія. Вхопила за руку й міцно затисла.

– Навіть і не намислюй втікати й полишати мужа цій вовчиці зголоднілій.

– Зараз нічого. Вони потанцюють та і все. А потім вона піде до світлиці зі своїм мужем, а ти зі своїм. Коли ж весілля закінчиться, ви роз’їдетеся й всі ці веселощі закінчаться. Ти не розумієш, але ця жінка все це коїть для того, аби посварити тебе з мужем, аби вкрасти в тебе радість від найщасливіших днів у житті кожної жінки. Не звертай на неї уваги…

– Зможеш. Думай лиш об тім, що Мстислав Борисович тепер тобі вінчаний муж, ви належні один одному перед Богом та людьми й ніхто не може постатися між вами…

– Ти просто неможлива. Сама собі біду нагукуєш.

Перемовляючись з подругою, Радислава ледь була дочекалася тої хвилини, коли музики змовклися й той небажаний для неї танок закінчився нарешті. Мстислав повернувся до неї, але вона відчула від нього котрусь прохолодність та відчуженість, мов не бажалося йому закінчувати той танок з дружиною свого брата. Устинія пішла танцювати зі своїм чоловіком, але Радислава з болем помічала, як спостерігає муж її за тою жінкою, як очі його слідкують за нею, за кожним порухом її та усмішкою повновидих рожевих вуст. І Радислава більш не могла того витримати.

– Йди відпочивай. А я ще посиджу й подивлюся на танці.

В’яженич знову поглянув на Радиславу, й цього разу в спогляданні його видалося їй роздратування її наполегливістю. Раніш вона не помічала нічого подібного в очах його, й побачене вранило її набагато більш, ніж вона очікувала. Мстислав, муж її коханий, відмовився йти з бенкету разом з нею, й вона пішла сама. Пішла, аби не бачити більш, якими поглядами супроводжує він пишну постать дружини свого брата, й не відчувати того болю, який спричиняло їй бачення всього того. Але в тиші світлиці вона не позбавилася від болю, й навіть навпаки – їй зробилося ще гірше. Чому, чому вийшлося так, що чоловік, котрого вона обрала й котрого покохала, нарешті відчувши це почуття, раптом так захопився жоною свого брата, чому він робить їй так боляче? Невже вона помилилася? Невже боярин Мстислав В’яженич не той чоловік, що спроможний подарувати їй щастя, і шлюб з ним є для неї найбільшою помилкою у житті? Ні, вона не мала так думати вже на другий день після весілля. Вона не мала так думати через жінку, ласу до чужого, котра певне що лиш через заздрощі почала зваблювати брата свого мужа, котрий лиш день, як одружився. Радислава має сподіватися на те, що все погане минеться – як не зараз, то коли переїдуть вони з Мстислаовм до маєтку його й заживуть тихим подружнім життям, в якому не буде поряд жінки цієї. Ця думка певною мірою заспокоїла Радиславу, й вона поклалася на ложе чекати свого мужа. А він прийшов досить пізно, коли вона була вже майже поснула. Дух меду та вина торкнувся її, коли він нахилився, аби поцілувати її, та чомусь цілунок той не припав Радиславі до вподоби й видався прохолодним і… наче байдужливим. Поглянула на нього уважно й, пересилюючи дівочу несміливість, яка все ще продовжувала пануватися нею, незважаючи на шлюбну ніч, що минулася, обережно торкнулася долонькою його лиця, а потім погладила міцну шию, що виднілася в розрізі свити. Мстислав поглянув на неї трішки вдивовано, але нічого не сказав – просто посміхнувся й знову поцілував її. Йому мала, неодмінно мала сподобатися ця ласка, коли так вона подобалася мужу Миланії. Ні, Радислава все зробить для того, аби вигнати з його думок ту безсоромливу Устинію Мелетіївну, вона стане відчайно й хоробро боротися за свого мужа. Й неприємні спогади вчорашньої ночі не зможуть їй у цім завадити. Мстислав торкався її ніжного тіла й цілував її… але коли він оволодів нею, вона не відчула знову нічого приємного, не відчула задоволення з чоловіком, яке мала би відчути. Певне, з нею є щось не так, коли не спроможна відчути вона того, що відчувала подруга її. Сумно, але що було робити. Головним було те, аби Мстиславу все подобалося й він менше дивився в бік дружини свого старшого брата.

Наступні декілька днів вказали на те, що сподівання Радислави були марними.

Весілля єдиної доньки продовжував пишно справляти Пилип Довгодум, і всі щиро вірилися в те, що ті сім днів безкінечних веселощів, розваг та хлібосольних бенкетів принесуть молодятам неміряного щастя. Й ніхто не підозрював об тім, що сама наречена віру ту в своє щасливе майбутнє поряд боярина Мстислава В’яженича почала втрачати. Мстислав сам вбивав у ній ту святу віру, не покидаючи свого раптового захоплення Устинією Мелетіївною. Радислава не знала й не відала об тім, що відбувалося між ними, але вона бачила, як гарні очі її мужа все пильніше слідкують за пишною жінкою, вартує тій лиш тільки з’явитися у великій залі. Радислава відчувала його увагу до Устинії так само гостро, як і байдужість до самої себе. Тиждень шлюбу знадобився молодій боярині Радиславі Пилипівні, аби зрозуміти, що до неї муж її зробився прохолодним та байдужим. Уже не було поряд того ніжного й незрівнянного боярина, котрий приїхав до Пересопниці більше двох тижнів тому й зчарував її юне серце. Так, при гостях та батьках її він ще був досить стерпним і ставлення його до неї було ніжним та люблячим, та вартувало їм було тільки полишитися в тиші та усамітненні великої світлиці, як вона мов існувати для нього переставала. Й вже як не голубилася до нього, як не цілувала сама ніжно й звабливо – відчувала все ж, що не потрібно було йому все те. Лежав поряд неї на ложі, та бачила й відчувала, що всі думки його й почуття були далекими від неї. Й тому більше болю завдавали переможні погляди Устинії, якими вилискувала та кожного разу при зустрічі. Безсила поснути від відчаю та образи, Радислава не одну ніч намислювала для себе покинути Мстислава – кинутися в ноги батечку й прохати слізно позбавити її від того чоловіка, шлюб з котрим виявився для неї не щастям, а вже стражданням від перших же днів. Та згадувала переможний полиск блакитних очей суперниці й мовчала. Все ще продовжувала покладати надію на те, що в їхньому маєтку, поряд неї самої й подалі від Устинії, Мстислав позбавиться свого захоплення.

Час спливався швидко в черзі розваг та бенкетів, і якось трішки непомітно настав той день, коли В’яженичі мали їхати з гостинної Пересопниці. Радислава ж чекала на день від’їзду з особливим нетерпінням. Устинія помандрує до свого маєтку разом з нелюбом-мужем і облишить кожної днини спокусливо поставатися перед очима Мстислава. Вона забудеться ним, неодмінно забудеться… інакше Радислава не знає, як житиме далі.

Прощання з батьками видалося їй надзвичайно важким. Ніколи ще до цієї днини не розлучалася вона з матінкою своєю любою – а ось до розлук з батечком звиклася трішки, бо той часто від’їздив з Пересопниці в походи та війни. Але ж матінка… Матінка від самого народження й до цієї миті була поряд неї, й сум від розлуки з рідними на деякий час навіть думки про чоловіка та Устинію витиснув з серця та свідомості Радислави. Вона довго стояла, пригорнувшись наостанок до матінки, й як не кортіло їй в ту хвилину пожалкуватися рідненькій об тім, якою нещасною зробив її Мстислав… та не могла. Бачила радість у материнських очах і не могла загасити ту своїм зізнанням. Матінка ж так раділи, що вона отримала собі мужа по серцю… В якусь мить Радислава все ж ледь не сказала того, що ятрило серце її вже тиждень, та Мстислав, досить роздратованим голосом наказавши поспішатися в дорогу, завадив їй. Вона плакала й посміхалася до рідних, коли сідала в криту шатром підводу, в якій мала їхати до свого нового будинку, що стане для неї домівкою на все життя. Радислава не знала геть ні того, яким є її новий дім, в який їхала вона господинею, ані того, яке життя чекає на неї в тім незвіданім далекім краї. Батько та брати розповідали, що землі, на яких розкинувся маєток боярина Мстислава, були дикими й небезпечними, зовсім поряд з кордоном Орди.

Й хоча сам Мстислав заспокоював їх запевняннями в тім, що з монголами він живе досить мирно й справно виплачує їм податок, Радислава все ж відчувала деякий страх, коли виїздила з рідної домівки в напрямку півдня. Начувана була про звірства ординців, й одного разу навіть бачила їх, коли проносилися вони хмарою чорною та зловісною неподалік Пересопниці. Чимось страшним і могутнім віялося від війська того, чимось таким, від чого морозко робилося за спиною й страхом сковувало всю сутність. І того разу єдиного, того видовиська війська ворожого вистачило Радиславі, аби на все життя своє здобути страху перед тими, хто прийшов на їхні землі квітучі загарбниками, сіючи смерть та страждання. Як кожна зі слов’янок, вона з материнським молоком всотувала в себе ненависть до ординців і незбагненний страх перед тими напівлюдьми, від котрих, за розповідями братів її, смерділося мов від ями з нечистотами, і погляд вузьких очей котрих мав убивчу силу. Й тепер, покохавши Мстислава В’яженича, вона оселиться на землях, що є так близько від володіння Орди, й, навіть незважаючи на всі запевняння чоловіка в тім, що ніякої небезпеки від подібного сусідства зовсім немає, вона все ж відчувала страх. Можливо, страх той полишить її, коли проживе вона в тім краї достатньо часу й впевниться в тім, що небезпеки справді не існує, та все ж ненависть до монголо-татарських загарбників, отримана з молоком матінки, полишиться з нею назавжди.

У тій підводі зі шкіряним шатром вона їхала разом з Мокриною, котра полишилася при ній і після заміжжя, та ще з трьома дівчатами-рабинями, котрі належні особисто їй і не мали підкорятися будь-кому іншому, навіть самому Мстиславу. Муж її їхав верхи на коні своєму баскому, й Радислава знову відчувала себе кинутою й непотрібною йому. Підвода з Устинією Мелетіївною рухалася слідкома за її підводою, а за нею ще черга підвод з родичами В’яженичів, котрі приїздили на весілля. Радислава знала, що за Київом шляхи братів В’яженичів розійдуться – вони з Мстиславом помандрують на південь, а Роман Борисович з жоною звернуть на схід до свого маєтку. Зупинка в Києві – й Мстислав з Устинією розлучаться, й розлука та подарує нарешті спокій Радиславі. В маєтку мужа, оселившись там повновладною господинею, вона вже докладе зусиль, аби повернути його до себе й воскресити ніжність у його серці. Й вона буде, вона неодмінно буде щасливою в цім шлюбі. Радислава намагалася в цім більше не сумніватися. Й нехай подружнє їхнє життя з Мстиславом почалося не зовсім вдало та щасливо, всі ті страждання мають тільки зміцнити цей шлюб.

До Києва молода бояриня Радислава Пилипівна прибулася майже заспокоєною й вдоволеною. Зупинилися вони в домі двоюрідного дядька Мстислава боярина Макара Заболотного, й на прикрість Радислави Устинія вмовила мужа свого не їхати далі в той день, а теж зупинитися в гостинній оселі родича-вдівця. Вечорілося, коли вони прибули до Києва, й втомлена довгою дорогою Радислава відразу ж після вечері вирішила покластися спати. Вона так втомилася, що навіть не звернула уваги на те, що Мстислав не покладався поряд, а з замисленим виглядом сидів біля вікна й дивився на Дніпро, котрий сірими могутніми хвилями плескався зовсім поряд будинку. Про кого він думав чи мріяв у ту хвилину – намислював їхнє спільне майбутнє життя… а чи сумував з приводу скорої розлуки з жоною брата свого? Радислава дуже хотіла вірити в перше, та все ж можливість другого вперто прохалася на думку. Вона заплющила очі, на котрих виступилися сльози, наказала собі не думати про погане… й майже відразу поснула міцним сном втомленої довгою дорогою людини.

Прокинулася, коли світлицею панувала цілковита темрява та тиша. Спросоння не зрозуміла відразу, де й знаходиться вона, – за звичкою вважала, що все ще в дівочій світлиці своїй у Пересопниці. А потім згадала все… й напружилася. Тиша світлиці здавалася їй настільки цілковитою, що не чула вона навіть того, як дихає уві сні муж її, посопуючи. Рука задрижала, коли простягнула її й почала мацати ложе, намагаючись намацати на нім сильне й гаряче тіло чоловіка. Й вже за хвилину зрозуміла, що ложе було порожнім. Окрім неї самої нікого на нім не було. Радислава привстала на ліктях і гукнула в темряву незатишну світлиці:

Відповілася тиша презирливим мовчанням, і Радислава відчула себе недобре. Відразу спалахом блискавиці заскочила думка об тім, що Мстислав міг у цю хвилину піти на побачення з Устинією, міг знехтувати повагою й до брата свого й до неї – жони своєї вінчаної, й впастися в обійми спокусниці, вчинити страшний перелюб. Думка ця ледь розуму її не полишила, та вона все ж супротивилася їй і почала гукати мужа знову й знову, мов намагалася вигукати його з обіймів Устинії, вихопити з них, поки ще не пізно. Та марно гукала…

Мстислав не відповідався й не з’являвся перед нею, вона не чула поряд себе дихання його спокійного, до якого вже почала звикатися за той тиждень, що були вони одружені. Чужа й незнайома світлиця відповідалася лиш тишею ворожою й темрявою глибокої ночі. Хотіла було звестися на ноги й піти шукати Мстислава, та не стала того робити, тому що не знала чужого дому й… просто не хотіла принижуватися перед Устинією, котра в цю хвилину певне що святкувала перемогу. Свою перемогу над молодою дружиною, чоловіка котрої вона змогла звабити й спокусити на гріх. Радиславі було так боляче… так боляче, гірко та погано, як ніколи ще в житті її молодому й безтурботному. Недарма дівчата-подружки співали журних та сумних пісень у дівич-вечір, недарма оплакували минуле життя її, що було наче крилами небаченими захищене любов’ю та турботою батьківською. В домівці батьківській не відала вона болю та страждання, а як тільки випурхнула з неї, мов птаха з рідного гнізда, так життя відразу ж вразило щонайболісніше. Як міг Мстислав так вчинити з нею? Як міг він вчинити подібно з братом своїм рідним? Радислава того не розуміла й розуміти не бажала. Й ледь не до самого ранку лежала на покинутім чоловіком ложі, ковтала гіркі ягоди образливих сліз і чекала тої заповітної хвилини, коли Мстислав повернеться нарешті до світлиці, де полишив молоду дружину свою й пішов незнамо куди. Й лиш коли темрява ночі за вікном засіріла пролисками першими світанку, він увійшов до світлиці. Наче тать нічний чи харциз, прокрався до ложа тихо й зовсім нечутно, й Радислава з відчуттям гіркого докору дивилася на постать його могутню, що ледь помітно виднілася їй у світлі ранку. Він роздягався й скинув свиту свою розшиту, коли вона нарешті тихо запиталася:

Було видко, що Мстислав здригнувся, здригнувся від несподіванки й обернувся лицем до дружини. Й хоча Радислава не могла бачити його очей, вона відчувала на собі його погляд. Й ледь стримувала себе, аби не кинутися на нього зі словами дорікання.

– Мені все не спалося, й я пішов гуляти на берег Дніпра.

– Звісно один. А тепер помовч – нам скоро підніматися й у дорогу, й я хочу відпочинути, аби не впастися з коня.

Він був таким спокійним, прохолодним та відстороненим, що вона просто не насмілилася більш нічого йому сказати. Мовчала й спостерігала, як він покладається поряд неї на ложе й відразу ж міцно посинає, мовби втомився цієї ночі. Сльози набрякали на її очах, але вона трималася й не плакала, а просто лежала й дивилася, як спить Мстислав – такий спокійний і наче вмиротворений, з легким та ледь помітним усміхом на вустах – й лице його більш чітко видніється перед нею у світлі наступаючого дня. Благословилося на світ, скоро він має прокинутися й вони вирушать далі… але Радислава в ту хвилину думала зовсім про інше. Чому не могла вона позбутися думки об тім, що неправду проказав їй Мстислав і ночі цієї не на березі Дніпра він гулявся, а насолоджувався в обіймах Устинії. Радислава мала в цім таку впевненість, мов то сама все бачила на власні очі, хоча ж нічого вона й не бачила, й не знала нічого певне. Тільки здогадувалася й мов відчувала його зраду. Знала, що він ніколи не зізнається їй, і те, що, можливо, трапилося цієї ночі, так і полишиться для неї невідомим, але… Саме в ці хвилини, коли сонце сходилося над Києвом, на чужім ложі схилившись над поснулим мужем і вдивляючись у його спокійне та розслаблене лице, Радислава відчула раптом, наче щось змінюється в ній самій. Зникає та ніжність, з якою вона звиклася думати про мужа свого за цей короткий час знайомства, й наче кохання її скороспіле до нього помирається зараз глибоко в серці її, задихаючись від зради. Обережно, аби не пробудити його, вона торкнулася його розслаблених вуст кінчиками лиш самими пальців і подумала об тім, чи торкалися цих вуст сьогодні вуста іншої жінки? Потім також обережно погладила його лице та шию, широкі могутні плечі, запитуючи себе об тім, чи торкалися їх руки пишної красуні боярині Устинії? Й скрикнула ледь чутно, коли Мстислав раптом ухопив її за руку з безжальною силою й відкинув геть її долоню.

– Якого дідька ти мене чіпаєш, коли я сказав, що хочу поспати?

– Вже розвиднилося, – озвалася прохолодно, вражена й ображена тою холодністю та майже грубістю, з якою він до неї поставився. Швидко підхопилася на ноги, але все ж іще чекала того, що він вибачиться перед нею за цю грубість свою. Але не дочекалася. Мстислав смачно потягнувся, звівся на ноги й почав собі вдягатися, навіть не поглянувши на неї, навіть не озвавшись більш і коротким словом. Поводився він так, мов і не існувало її поряд нього, мов перетворилася вона враз на пусте місце. Й то ображало… як то ображало й скільки болю спричиняло молодій дружині, котра кохала й жадала бути коханою. Але відчувала себе в ту хвилину зовсім непотрібною та зайвою. Й вкотре вже питала вона себе, чому ж він так раптом перемінився до неї, чому заробився таким чужим і холодним? Адже по приїзді своїм до Пересопниці він був іншим. Можливо, вона ніколи не відшукає відповіді на це запитання.

Знову грубе й холодне поводження, й ці наказні слова, кинуті їй, мов тій рабині, – Радислава відчула, що сльози знову набрякають у її очах, але не забажала виказати перед чоловіком свого болю. Просто обернулася до нього спиною з прохолодним виразом лиця й почала вмиватися. Вони виїздили разом з Романом Борисовичем, і біля підвод та коней Радислава знову зустрілася з жінкою, котра темною тінню посталася між нею та її молодим мужем. Зустрілася й зрозуміла, що підозри її стосовно зустрічі їхньої нічної є не зовсім безпідставними. Блакитні очі Устинії горілися й палали перемогою та вдоволенням, і навіть така ще молода бояриня, як Радислава, могла здогадатися по вигляду суперниці своєї, що та здобула над нею перемогу. Й слова Устинії, проказані їй на прощання, тільки все й підтвердили.

– Бувай, родичко. Й пам’ятай – переді мною не встоїть жоден чоловік.

– Молися, щоб Господь подарував тобі сили пережити біль. Тому що чоловіка свого ти вже втратила, люба Радиславо.

– Лиш про те, що ваш Мстислав тепер мій і, коли я захочу, в будь-яку мить він приповзеться до мене на колінах, і ти нічого не зможеш вдіяти.

– Я зрозуміла добре тільки те, що ти є зрадницею й геть ницою жінкою, подібною до тих жінок, про котрих при дворі Данила Романовича озиваються останніми лайливими словами й засуджують судом. Ти похваляєшся переді мною своєю владою над моїм мужем, та маєш запам’ятати одне – я Мстислава тобі без бою не віддам.

Радислава кинула на суперницю впертий погляд.

– Гадаєш переграти мене? Спробуй, але на тебе чекає поразка… – Устинія не доказала своїх отруйних слів, тому що до підводи, біля якої стояли жінки, підійшов Роман Борисович й обійняв дружину за пишний стан.

– Все нагомонітися не можете? Та годі вже, час у дорогу вирушати, а погомоніти ви встигнете ще, як на гостини до нас завітаєте.

Радислава промовчала, нічого не відказала на ці слова нового родича й, попрощавшись із ним, сховалася в затишку підводи. Чула голос чоловіка, котрий прощався з братом та його дружиною, наголошував на скорій зустрічі й наказував челяді рухатися. Рожеві вуста Радислави кривив гіркий усміх. Ні, вона ніколи не поїде на гостини до Романа Борисовича, нехай уже той їй вибачить. І вона не пустить чоловіка до маєтку брата його, вона все зробить для того, аби Мстислав забув ту жінку. Думки об тім, що Мстислав її не послухається й коли намислить, то все одно чкурне до Устинії, Радислава намагалася не допускати до себе. Сподівалася на краще, сподівалася на те, що вся оця біда таки минеться, коли прибудуть вони до маєтку.

Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь

Радислава. Історія одного кохання - Дарина Гнатко - 1 Читать онлайн любовный роман

Гнатко Дарина

Аннотация к произведению Радислава. Історія одного кохання - Дарина Гнатко

1

* * *

1

* * *