Разделы библиотеки
Серце не обдуриш - Зоряна Лешко - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Серце не обдуриш - Зоряна Лешко - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Лешко Зоряна П.
Серце не обдуриш
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Розділ 5
– Іван казав, що має для нас сюрприз.
Артем крутився в кріслі, заклавши руки за голову. Коліщатка неприємно пищали від тертя об плитку. Руслан нахмурився.
– Не знаю, Тьом… його сюрпризи останнім часом мені зовсім не подобаються. І перестань крутитись! У мене від того звуку вже оскома.
– Відколи це ти став таким вразливим? Але ти маєш рацію, – Артем враз посерйознішав, – Іван або втратив орієнтири, або зовсім знахабнів.
– Звісно, ще один інвестор – це добре, але не за частку компанії. Як хоче, нехай продає своє долю. Моя третина лишиться моєю.
– Аналогічно.
– І взагалі, – Руслан підвівся й пройшовся кімнатою, похрускуючи суглобами пальців, – ми домовились, що орієнтуємося на серйозні компанії й будемо намагатись вийти на європейський ринок. Я навіть набрався сміливості й розіслав пропозиції до Польщі та Німеччини, а Іван лише шукає швидкі гроші, та й інвестори його якісь…
– …фейси з підозрою на кримінальне минуле.
– Саме так. Але найбільше мені не сподобалось, що Іван згадав «Пандематік».
– Знаєш, мене це теж здивувало. Іван добре знає, що це твій домен та сайт. І створено його було задовго до нашої спілки.
– До того ж «Саруан» не має на нього жодного права. Знаєш, я серйозно задумався над твоєю пропозицією викупити Іванову частку. Байдуже, скільки захоче. Візьму кредит, але з ним треба розійтись.
– От сьогодні й запитаємо, скільки хоче. А як бонус, хай залишить собі тих своїх інвесторів.
Руслан зупинився біля вікна. Вид на Високий Замок завжди заспокоював його, а цього разу ще й навіював приємні спогади…
Попри показну самовпевненість, Руслан усе ж хвилювався. А якщо Артем таки мав рацію, і Леся виявиться зовсім не дівчиною з фото? Але вона погодилась на зустріч, ще й у людному місці. Руслан усміхнувся думці, що Артем таки програв, і треба було закладатись на щось конкретне.
Леся… Руслан не був певен, що ім’я справжнє, але воно їй пасувало. До радісних очей, гарненького, трошки кирпатого носика й усмішки, наче веселої, але водночас із якимось глибоким затаєним сумом. Напевно, саме за цю усмішку Руслан і зачепився, наче відчув щось своє, рідне.
І таки не помилився. Усередині стало гаряче, щойно її побачив. Стояла розгублена, знервована, але все ж стояла, хоч могла піти, зрозумівши, що ніхто її не чекає. А могла і зовсім не прийти.
Руслан поводився дещо нахабно, але хотів справити на неї враження, показати, що є успішним, впевненим у собі, самодостатнім чоловіком.
Коли минула перша незручність, вони не могли наговоритись. У Руслана виникло враження, що він знає її давно, усе життя. Він дивився на Лесю й думав, що така дівчина не може бути без пари, а з недомовок зрозумів, що так воно і є. У якийсь момент навіть почувався злодієм, але заспокоювала думка, що вона сама прийшла. А потім розізлився на неї – вирішила розважитись, гарно провести час, поки там щось не складається? Але ж ні, спостерігав за Лесею і бачив, що вона не грає, не прикидається, поводиться легко та невимушено, не слідкує за часом. Бачив, що подобається їй… І там, на Високому Замку, коли обіймав її, тремтячу, захищаючи від вітру, мусив поцілувати, мусив знати, чи відповість на поцілунок…
– Мовчиш, партизанишся…
Руслан аж здригнувся від несподіванки.
– Ти про що?
– Про напівоголену пенсіонерку.
– Придурок.
– Та скільки можна? Як щось не подобається, так зразу «придурок». Ну, давай, розповідай.
– Нема особливо про що розповідати.
– Ого! То все аж так серйозно?
– Можливо.
– Якщо не впевнений, то познайом мене з нею, може, у мене щось серйозне вийде.
Замріяність миттєво зникла з обличчя Руслана, очі загрозливо звузились. Артем аж відступив на крок під цим поглядом.
– Вона моя.
– Руль, та це ти в нас придурок. Я ж пожартував. Чи ти не знаєш? Мене б Маринка в асфальт закатала. І не дивись на мене так більше, я аж злякався.
– Вибач, я знаю. Просто нерви останнім часом геть здають. Ніяк не можу викинути з голови Іванового натяку на «Пандематік».
– Та забий. Останнє слово все одно за тобою.
– Саме так. Це мій первісток, моя гордість і моя візитівка. І наша реклама. До речі, я придумав нову фішку, допишу ще кілька алгоритмів і буду випробовувати.
Руслан повернувся за свій стіл і відкрив папку на робочому столі ноутбука.
– Руль, раз ти вже в доброму настрої, можна мені піти? Мене Маринка чекає…
– Та йди вже…
– А твоя руденька не образиться, що ти її на комп обміняв?
– Ні, ми домовилися зустрітись пізніше. Хочу повезти її до лісу.
– І з’їсти!
– Тьом, іди до Маринки, а то не витримаю і розкажу їй, який ти збоченець.
– Та який з мене збоченець! То ти в нас, як вампір – удень з дому не виходиш. І як то ти на ліс відважився? Ага, точно! Крові давно не пив…
Артем спритно ухилився від товстого глянцевого журналу й вискочив за двері.
– Придурок…
Руслан трохи почекав, тримаючи в руці ще один журнал, але друг не повернувся. Він подивився у вікно, навіть встав із крісла, але, постоявши мить, знову сів і зайшов у кабінет адміна в «Пандематік». Хоч домен і сайт недоторкані, але треба підстрахуватись. Руслан увійшов до особистого кабінету й активував свій винахід – «лок».
Розділ 6
Леся
– Куди ми їдемо?
– До лісу. У мене там є таємна галявинка, хочу показати тобі.
– Ага, вирішив з’їсти мене подалі від свідків.
Руслан оцінювально подивився на неї, примруживши одне око, і відповів з усмішкою:
– З’їсти – не з’їм, але покусаю точно.
Його погляд пропікав її наскрізь, і Леся відчула, як усередині все завмирає в передчутті. Вона вже вкотре розправила складки спідниці й потягнулась по пляшечку з водою.
Чому вона зараз із чоловіком, з яким познайомилася лише вчора? Чому дозволяє везти себе в невідомому напрямку? Чому змовчала на його слова, хоча почула в них усе? І чому вона чекає того, що має статись? Чому їй байдуже, що про неї подумає світ? Чому вона, така розсудлива, забуває про все в його присутності? Чому стільки запитань і лиш одна відповідь?
– Лесю, якщо не хочеш, то я кусатись не буду.
Вона всміхнулася, дивлячись йому в очі, і повернулася до вікна.
Автомобіль безкінечно довго й повільно їхав ледь помітною стежкою поміж дерев. Леся все частіше приглядалась до дерев та кущів і супилась. Вона вже почала хвилюватись, що дорога назад займе ще більше часу.
– А ти часто приїздиш на цю таємну галявину?
– Не хвилюйся, – Руслан задоволено всміхнувся, – досить часто, щоб блуд не вчепився.
Леся бачила промінчики дрібних зморщок від сміху в кутиках його очей і впевнену розслаблену позу. У її голові зародилася чітка думка, що Руслан з нею бавиться, возить дикими стежками, а галявина насправді десь зовсім поруч.
– Чомусь мені здається, що ти навмисно затягуєш час.
– Лесю, – він взяв її руку й легенько стис, – ти ж довірилась мені, коли погодилась на цю поїздку. Просто розслабся, не станеться нічого, чого ти не захочеш. Обіцяю.
Тепер дівчина почала хвилюватися ще більше, з’явився страх і невпевненість. Уся ця ситуація здалась їй величезною дурною помилкою. Маніяки часто видаються добрими та пухнастими, і якщо вона сьогодні не повернеться додому, то ніхто ніколи навіть і не дізнається, що з нею сталося.
Леся заплющила очі, глибоко вдихнула. А які варіанти? Вистрибнути з машини й тікати? Вона ж навіть не знає, у який бік. І зрештою, як це виглядатиме? Якщо Руслан маніяк, то в неї нема жодного шансу. Якщо ж ні, то в кращому разі він насміється на все життя.
Леся стріпнула головою, відганяючи неприємні думки. Вона ж відчуває, що йому можна вірити… Зрештою, сама зробила вибір, і що б тепер не сталось – винною теж буде сама.
Автомобіль нарешті зупинився на краю галявини, зовсім невеликої, але досить світлої, з невисокою густою травою. Кущі неначе відгороджували її від лісу, але все ж у Лесі залишалось відчуття настороженості.
Дівчині здавалося, що в неї вібрують усі нутрощі: чи від страху перед лісом, чи від того, що вона в лісі сама з малознайомим чоловіком, чи від власних… Леся не знаходила правильних слів, щоб описати свої відчуття. Вона бачила, як на неї дивиться Руслан, і від того ставало млосно, але водночас їх хотілось тих поглядів, хотілось поцілунків, хотілось… вона навіть могла уявити й навіть відчути… і боялася своїх диких, таких невластивих їй бажань.
Леся вийшла з автомобіля і з насолодою вдихнула, наче всмоктуючи в себе п’янке лісове повітря. Вона хотіла заспокоїтись, здаватися розслабленою і впевненою в собі, однак пальці продовжували тремтіти. Щоб не показувати страху, Леся витягнула з сумочки гребінець і почала збирати у хвостик свої кучері.
Птахи, налякані звуками машини, почали знову озиватись, усе сміливіше подаючи голос. І це було не таким моторошним, як абсолютна тиша ще кілька хвилин тому. Стало трохи спокійніше.
Руслан тим часом готував обіцяний сюрприз: постелив плед, запалив спіральку, яка мала відлякувати комарів, і витяг із багажника плетений кошик для пікніка, чим змусив Лесю відвернутись, щоб не показувати стримуваного сміху.
Дівчина подумки уявляла класичний варіант романтичного пікніка в лісі й здивувалась, побачивши іншу пляшку.
– Вермут?
– Я подумав, що шампанське буде занадто банально. Крім того, що може бути кращим за вермут у лісі? Та ще й зі справжніх кришталевих келихів, – Леся пирснула сміхом, – не смійся, я зараз принесу ожину, і ти сама оціниш.
Леся зручно вмостилась і пригубила з келиха. Їй не надто подобався напій із його ледь вловимою гіркотою та терпкістю, але в лісі він справді смакував по-особливому, і вона задоволено примружилась. Голодний шлунок на мить обпекло, а тоді тілом поволі розлилось тепло, натомість напруга й нетерпіння зростали. Лесі хотілось, щоб Руслан уже прийшов, розповідав щось, жартував, сміявся, і, може, тоді тиск у грудях зменшиться, стане легше дихати.
Щось упало в її келих, Леся здригнулась і розплющила очі. У вермуті плавало дві ягідки ожини.
– Скуштуй, тобі сподобається.
Вона знову пригубила, дивлячись йому в очі, а потім ще раз, щоб розбавити кислувато-терпкий присмак.
– Незвично, але цікаво.
– Лесю, ну ти ж не на іспиті! Просто скажи: сподобалось чи ні.
– Якщо чесно, то не дуже.
– Будемо виправляти ситуацію. Десь там у мене було морозиво. От тільки…
Руслан простягнув руку й заправив пасмо волосся їй за вухо, його пальці легко лягли на потилицю дівчини й так само легко потягли назустріч його поцілунку.
Він цілував ніжно, ледь торкаючись її губ, і цим змушував Лесю подаватись йому назустріч, прагнути більшого.
Тілом розливався жар, вона дозволила покласти себе на плед, торкатись волосся, плечей, талії, стегон. Кожен наступний дотик обіцяв ще більше, і Лесі вже здавалось, що вона чекала цього з того моменту, відколи вперше зустрілася з ним поглядом.
Раптом вона відчула неспокій, так наче все це вже було, і зараз повинно статися щось погане, щось страшне. Леся напружилась і вперлася руками йому в груди. Руслан перервав поцілунок, зникло відчуття контакту, близькості. Леся чула, як він відсунувся вбік, але ще секунду боялась розплющити очі, наче завинила перед ним.
Руслан сидів збоку й насторожено дивився на дівчину.
– Щось сталося?
– Ні.
– Якщо не хочеш… Ми доп’ємо вино, і я відвезу тебе додому.
Леся бачила, яка величезна напруга ховається в його погляді, стиснуті губи ледь побіліли.
Її вабило до нього, і вона не могла зрозуміти, чому злякалась. У звуках лісу не було нічого зайвого чи чужого, сонце лоскотало шкіру крізь гілля сосен, а її тіло мліло, вимагаючи продовження.
Леся простягла руку, усміхаючись, вхопила його комірець і потягла до себе…
Вони стояли біля дверей її квартири, і Руслан, міцно обіймаючи, лоскотав подихом її вухо. Леся притислась чолом до його грудей, щоб сховати обличчя у волоссі. Вона почувалась щасливою, як ніколи до того, і не хотіла, щоб Руслан бачив усмішку, що, як їй здавалось, робила обличчя дурнувато-задоволеним.
– Ти як Ру.
– Ру? А хто це?
– Не можу повірити, що ти не читала.
Леся хитнула головою.
– І навіть мультфільму не бачила?
Він дражнив її, говорячи тихо, знав, що з голосу ще не зникли ледь хрипкі нотки, і в Лесі від того перехоплювало подих.
– Каюсь… То хто це?
– От тобі й домашнє завдання, завтра перевірю.
Завтра… Дівчина обійняла його за стан і притислась сильніше. Здавалось, він піде – і зникне те диво, що змушує її серце шалено битись.
Леся глибоко вдихнула й відважилась запитати:
– Може, зайдеш на чай чи каву?
– Вибач, не сьогодні.
Щось болісно смикнулось біля серця й потекло вниз холодною хвилею.
– Чому?
– Тільки не ображайся, – Руслан чмокнув її в носа, – у мене завтра дуже важлива зустріч. Потрібно підготувати ще купу паперів, зустрітися з Артемом і все обговорити. Я зателефоную завтра, як тільки звільнюсь, і ми домовимося про зустріч.
Він зігнутим вказівним пальцем підняв її підборіддя й заглянув у очі.
– Лесю, знай: мені байдуже, чи до сьогодні в тебе хтось був, тепер ти – моя жінка.
І Руслан поцілував її так владно та пристрасно, що губи пашіли ще довго після того, як він пішов.
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры