Тримайся за повітря

Перше кохання стало для Соломії і першим розчаруванням. Художник Андрій був для неї єдиним, а вона для нього – однією з багатьох. Тож, коли трапилася можливість поїхати на заробітки в Португалію, Соломія довго не думала. Але добре там, де нас нема: Португалія одразу ж починає випробовувати Соломію на міць. Виснажлива дорога, нелюдські умови проживання та тяжка робота у теплицях сеньйора Родріґеса з ранку до ночі – закордонний рай виявляється справжнім пеклом. Останньою краплиною стає раптова хвороба Соломії. І тієї миті, коли здається, що чекати на допомогу немає від кого, з’явиться він. Той, хто допоможе втриматися там, де так легко впасти…

Пролог

«…Мені досі перед очима той вечір. Я скрутилася калачиком на канапі й ніяк не наважувалася погасити світло. Усе, здається, було по-старому: килимок під ногами, голубі фіалки на підвіконні, бабусині патинки біля ліжка, зелений светрик на вішачку, гребінець край дзеркала… Лиш неймовірно холодно. Усе начебто по-старому, але не так, як тоді, коли бабуся була. Була! Кожна цяточка нагадувала про неї… Ставало лячно від порожнечі. Я не знала, у який куток забитися, куди втекти.

Вдяглася у бабусин зелений светрик, але холод не минав. Страх теж.

…Сірі вовки вигризли душу. Білі льоди вкрали тепло… Мені здавалося, що стою одна-однісінька на морозі й не можу ступити кроку. І нема вже кому відігріти.

Я шукала другу половинку ниточки, яка раптово розірвалася. В’яжи-не в’яжи! Натягла на себе ковдру, але нічого не допомагало. Немає нічого страшнішого від самотності. Врешті-решт я поволі підвелася і взяла до рук саморобну полотняну книжечку, яку знайшла перед тим у себе під подушкою. Вона пахла бабусиними руками. Стало тепліше. “Ти писала її для мене, бабусю”. Я торкалася сторінок, мов бабусиних пальців. Бабуся знала, що невдовзі покине мене. Та цього не знала я!

Пробач, що не можу більше бути поруч. Та щоранку я посилатиму тобі теплого промінчика, щоб ти не запізнювалася до школи.

Не дозволь хмарці засмучувати твоє личко, і я радітиму за тебе. Не бійся труднощів і не впадай у розпач. Будь сильною і зумій знайти своє щастя.

Пам’ятай: лише той вартий щастя, хто вміє впізнати його, вибороти і зберегти.

Ти була й залишаєшся для мене найціннішим скарбом.

Несподівано заскрипів замо`к. Я перепинила дихання і втупилася в двері, ховаючи книжечку під светрик.

Першим зайшов вітчим. Своїм мідним голосом він переполошив тишу:

– Чому ти втекла, доню? – мама глянула на мене з докором. – …Бабусі вже… нема, – зм’якла вона й сіла поруч. – Ходи…

Хіба вони не розуміють, що я не можу і не хочу вийти з цієї спорожнілої кімнати? Навіщо ці набридливі вмовляння? Скоріше б мені виповнилося вісімнадцять! Та хіба я можу змусити землю крутитися швидше?

Я не знаю, що то за прив’язаність. Відчуваю тільки, що нестерпно хочу чути бабусин голос. Він ніяк не відпускається моєї пам’яті. Затуляю його у вухах, аби не втік. Я хочу, щоб це ліжко, як і досі, було теплим, а кімната – світлою. Хочу, щоб у печі знову потріскував вогник. Хочу, щоб бабуся знову БУЛА. Чому від мене нічого не залежить?!

Маму я любила, але не вітчима. Йому весь час усе було не так. Саме через нього мама поїхала на Сибір. Я завжди запитувала себе: чому він мене терпіти не може? Чому мама любить його більше, ніж мене? Що я зробила не так? Чи знав хтось про мої картання? Хто знав, того вже нема…

– Ще теплі, їж, – мама простягла миску з пиріжками.

– Дякую. Я не голодна, – криво глянула на миску. Воліла не казати нічого.

– Не хочу! – я шубовснула під ковдру й заховала книжечку під подушку.

Мама розуміла, що в неї нічого не вийде, проте вирішила лягти поруч.

– Тільки не на бабусине ліжко! – закричала я не своїм голосом. – Воно моє! – Я не знала, що зі мною коїться. Підхопилася на рівні ноги й перегородила мамі шлях. – Тут спатиму я!

– Пробач, – я прихилилася до мами і вперше голосно схлипнула.

Здається, усі спали. Принаймні ніхто не помітив, як я підвелася і вийшла в коридор. Ковзани лежали в закомірку на горішній полиці. Я йшла навіть не на пальчиках. “Хай чують!” Не почули. Я прочинила вікно й вистрибнула. Безпечно й звично, як це часто робила досі.

Хіба ковзанка знає, що таке самотність?! Тоненькі сталеві леза малювали по-новому долю цього вечора, і завтрашнього теж. Місяць огорнувся білим тонким плетивом, ховаючись від паморозі. Небо вперто тримало у холодній долоні зорі. Може, впаде яка? Стара груша застигла у нерішучості й розпростерла свої сухі покручені пальці мені над головою. Який чужий і холодний сьогодні сад! Яка незвично слизька моя ковзанка! Я присіла на лід, протираючи задубілими пальчиками пружки від ковзанів:

– Тебе болить? І мене болить! – я послинила пальчик і торкнулася криги. – Гадаєш, стане легше?

Сіла на коліна і нарешті викотила із серця білу сльозу, яку бачила тільки ковзанка. Єдина, кому я могла довірити свій смуток…»

Це був перший запис у щоденнику Соломії Сливоцької, тоді ще неповнолітньої, доля якої ненароком ступила на ковзанку.

Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь

Тримайся за повітря - Марія Ткачівська - Пролог Читать онлайн любовный роман

Ткачівська Марія

Аннотация к произведению Тримайся за повітря - Марія Ткачівська

Пролог

Пролог