Разделы библиотеки
Роксоляна - Осип Назарук - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Роксоляна - Осип Назарук - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Назарук Осип Фаддеевич
Роксоляна
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Глава ІV У Криму
Взріла корчі все зелені
В синіх горах Криму,
Полонини Чатирдагу —
Мов квітки килиму…
1
– «Відкрий свої очі й дивися. Бо що побачиш тепер, того вже ніколи не узриш!»
Сими словами Корану відізвався старий турок, купець Ібрагім до свого вірменського спільника в місті Бахчисараю, привівши до нього щойно куплену невольницю.
Старий вірменин подивився на свіжий товар, і його очі весело блиснули.
– Ва, ва, – сказав по хвилі, скривившися. – Ти, певно, заплатив тілько, що за ті гроші можна б купити дім у Кафі, в самій пристані!
– О, заплатив я багато, – сказав Ібрагім. – Але варт!
– Що варт? Як варт? Чому варт? Що на ній єсть? Ледви на ногах стоїть! Кому її продамо? Я гадав, що ти купиш бодай три або чотири здорові дівки за ті гроші, які ти взяв!
– Слухай! – відповів спокійно старий Ібрагім, відкриваючи верхній одяг і руки молодої дівчини, що вся запаленіла від сорому. – Ти подивися тільки! Вона така гарна, що я раджу якнайскорше вивезти її з Бахчисараю до Кафи. Там у гурті лекше її укриємо до слушного часу. Бо тут забере нам її котрий-небудь зі синів Могаммед-Гірея, а заплатить тілько, що й плюнути не варт!
– За неї ніхто багато не заплатить! Вона хора!
– Не говори дурниць! Я сам взяв би її до свого гарему і мав би потіху на старі літа. Але се задорогий для мене товар! А хора вона не єсть, тільки втомлена дорогою і татарською тресурою. А ти не був би втомлений, якби так тебе кілька тижнів гнали, як коня на ременях?
Старий вірменин знав се, а сперечався лише по своїй торговій звичці. По хвилі сказав:
– Може, її троха підховаємо і продамо якому баші.
– Ні, – відповів Ібрагім. – Я вже думав над тим. Ми її не троха, тільки довше підховаємо… А потому я сам повезу її продавати.
– Чому ти сам?
– Бо я сподіюся вкрутити її бодай на служницю до гарему, може, навіть якогось дефтердара:[38] се лучше для нас, ніж до баші. Хто знає, як вона нам може стати в пригоді.
– Ліпше не мати пригод! А заки вона здобуде собі ласку якої жінки великого пана, нас уже може й на світі не буде.
– То діти наші будуть!
На се старий вірменин був чуткий. Він подумав хвилю і сказав:
– Добре, повеземо її завтра до Кафи. Але я за тим, щоб її якнайскорше продати. Такий товар недобре довго держати!
– Побачимо, побачимо!
– А кілько ти дав за неї?
Старий Ібрагім назвав ціну – і почалася сварня!
Настуня не розуміла їх розмови, тільки догадувалася, що не попала в найгірші руки і що оба купці радяться та перечаться над тим, як її найпоплатніше ужити. Коли дивилася на них, була рада, що не попалася в руки напівдиких татарських ватажків і торговців живим товаром, які розібрали поміж себе її товаришок.
Вірменський купець, не перестаючи сваритися з Ібрагімом, отворив двері й закликав невольницю. Не треба було її довго кликати, бо вона підслухувала під дверми. Він рухом руки показав їй Настю, й обі вийшли. Невольниця завела її в якусь кімнату з закратованими вікнами, де куняли вже інші невольниці. По їх обличчях видно було, що також недавно привели їх сюди.
Служниця, що привела Настю, сказала до неї тільки одно слово:
– Кафе![39] – і показала рукою далечінь.
Настуня остала з товаришками недолі. Порозумітися з ними не могла. Страшно втомлена заснула під натовпом думок з молитвою на устах. Збудили її аж до вечері.
Проковтнула шматок коржа і троха молока та знов заснула.
А як пробудилася ранком, побачила на подвір’ю запряжену татарську телігу й обох своїх власників, готових до подорожі. Її закутали в якісь старі лахи й посадили на віз.
Оливними гаями й дубовими лісами їхали вони попід чудові гори, де на верхах пишалися вічнозелені, чатинні дерева і корчі. На їх узбіччях видніли винниці й огороди та сади з олеяндрами, магноліями, туліпанами, миртами, мімозами і гранатами. На синім тлі полудневого неба колисалися злегка корони кипарисів і дерев лаврових. Дорогою минали чудові ломи ріжнобарвного мармору й цілі валки маж, що везли білу сіль. Краса чудової кримської природи відривала думки молодої невольниці від понурої дійсності й непевної будучності. Та краса природи успокоювала її.
Праворуч видніло верхів’я Чатирдагу, одної з найкращих гір на землі. Краса його була така велика, що Настуня аж похилилася під її вражінням. І пригадалися їй могутні слова, якими зачинається Святе Письмо: «На початку сотворив Бог небо і землю».
Тут, у стіп чудного Чатирдагу, відчула всім єством своїм безмежну велич Творця. І дух її, придавлений неволею, пізнав сильніше велич палати-світа, у котрім Бог нагромадив тисячі красот і чудот і дав на мешкання ріжним народам.
Тут пригадала собі, як раз переїздив через Рогатин польський король і батько Настуні мусів його вітати. Вернувши додому, сказав:
– І ми мали б тепер свого господаря, якби таки наші крамольники не отроїли були з гордості останнього князя сеї землі, заки ще мав потомство. Думали, що самі потрафлять правити, без голови!
І зітхнув, складаючи ризи.
Тут Настуня повторила батьківське зітхання, тільки ще тяжче. Розуміла, що не була б тепер проваджена на торговицю, якби колись крамольники наші не розвалили влади своєї землі… На синім тлі Чатирдагу немов узріла чашу чорної отруї, котру наші крамольники підсунули молодому князеві Юрієві – останньому з роду Данила.
У священичім стані заховалися і ще були в тім часі усні перекази про мученичу смерть від скритоубийства останнього потомка Володимирової крові на Галицькій землі, котрий для скріплення Галицько-Волинської держави оточував себе німцями й іншими людьми західної культури. Якраз се викликало до нього ненависть наших ненависників, і вони на Високім Замку у Львові підсунули йому помалу ділаючу отрую перед самим виїздом його у подорож на Волинь. Стара бабуня Насті часто з сумом оповідала, як молодий князь Юрій сідав у повозку з отруєю в нутрі, як їхав у болях на Волинь, як доїхав у смертельних потах до свого замку у Володимирі і як там вився в передсмертних судорогах на долівці своєї палати.
Ні бабуня, ні батько, ні мати не вміли їй сказати, коли се було. Казали тільки, що тоді була прекрасна осінь на нашій гарній землі, і що дуже рясно зародила була садовина. І що потому три дні бив тяжкий град по всій землі Галицько-Волинській, спочиваючи хвилями. І що від того часу б’є ту землю нещастя аж по сей день. А батько додав раз:
– Гарні пташки не тільки наші, а й ляхи! Але все-таки вони пошанували заповідь Божу: «Не убий!» бодай щодо свого господаря. І тому мають своє господарство по сей день. Яке мають, таке мають, але таки мають…
Настуня слухала колись тих оповідань, як байки. А тепер вже не тільки розуміла, але й відчувала все значіння того. На собі відчувала, що значить, коли якась земля стане жировищем і оборою чужих наїздників. Образи руїни і недолі всеї землі стояли перед нею так виразно, як білий сніг наверху Чатирдагу, як темні ліси під ним.
Ой на горі сніг біленький,
Десь поїхав мін миленький, —
забреніла пісня в її молодім серденьку. Але уста не вимовили її, тільки очі ясніше заблистіли.
Настуня не могла відвернути очей від чудового Чатирдагу. Він красою так утихомирив її, що з повним спокоєм у душі доїздила до великої торговиці невольницями, до пристані Кафи.
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры