Разделы библиотеки
Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Гюго Виктор
Собор Паризької Богоматері
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Книга друга
Нам приємно повідомити читачів, що Гренгуар і його п’єса стійко витримали весь цей гармидер. Спонукувані ним актори невтомно виголошували слова твору, а Гренгуар невтомно їх слухав. Він примирився з навколишнім галасом і вирішив не здаватися до кінця, все ще сподіваючись привернути увагу глядачів до своєї п’єси. Цей промінь надії став ще ясніший, коли Гренгуар побачив, що Квазімодо, Копеноль і весь кортеж папи блазнів з великим галасом покидають зал. Юрба жадібно ринула за ними.
– Чудово! – промовив Гренгуар сам до себе. – Нарешті всі ці бешкетники йдуть геть.
На жаль, «бешкетниками» були всі глядачі. За якусь мить Великий зал збезлюднів.
Щоправда, кілька глядачів іще лишилось, одні сиділи самотньо, інші юрмилися групками навкруг колон; це були старі люди, діти, яким набридли галас і метушня. Кілька школярів усе ще сиділи на підвіконнях і звідти дивились на майдан.
«Ну що ж, – подумав Гренгуар, – і цих досить, щоб дослухати до кінця мою містерію, їх, звісно, мало, зате ця публіка добірна, освічена».
Проте за кілька хвилин з’ясувалося, що нема кому виконувати симфонію, яка мала справити особливо сильне враження при появі Пречистої Діви. Гренгуар згадав, що всіх його музикантів захопила з собою процесія папи блазнів.
– Не зважайте, грайте далі! – стоїчно вигукнув поет.
І підійшов до групи городян, котрі начебто говорили про його твір. Ось уривок розмови, який він почув:
– Метре Шеннто, ви знаєте Наваррський палац, що належав панові де Немуру?
– Авжеж, навпроти Бракської каплиці.
– Так оце недавно казна віддала його в оренду живописцеві Гійому Александру за шість паризьких ліврів і вісім су на рік.
– Як зростає орендна плата!
«Ну що ж! – зітхаючи, подумав Гренгуар. – Зате інші слухають».
– Друзі! – зненацька крикнув один з молодих пустунів, що сиділи на підвіконні. – Есмеральда! Есмеральда на майдані!
Це слово справило магічний ефект. Усі, хто ще був у залі, повторюючи: «Есмеральда! Есмеральда!», кинулись до вікон, вилазили на підвіконня, аби побачити, що діється на майдані.
В той же час на вулиці почулися гучні оплески.
– Що то за Есмеральда? – у розпачі стискаючи руки, промовив Гренгуар. – О Боже мій! Тепер, видно, їх не одірвеш од вікон.
Обернувшись до мармурової плити, він побачив, що актори не грають. Юпітер, який саме в цей час мав з’явитись із своєю блискавкою, нерухомо стояв унизу біля сцени.
– Мітель Жіборн! – сердито крикнув поет. – Чого ти там застряв? Твій вихід! Лізь нагору!
– На жаль, не можу, – відповів Юпітер. – Якийсь школяр забрав драбину.
Гренгуар глянув на сцену: драбина й справді зникла. Усяке сполучення між зав’язкою та розв’язкою п’єси було перерване.
– Телепень! – пробурмотів він. – І навіщо йому здалася ця драбина?
– Щоб глянути на Есмеральду, – жалібно пояснив Юпітер. – «Стривай, – сказав цей школяр, – ось нікому не потрібна драбина», – і забрав її.
Це був останній удар. Гренгуар сприйняв його покірно.
– Ідіть усі к бісу! – гукнув він до комедіантів. – Якщо мені заплатять, я розрахуюся з вами.
І він, похнюпившись, відступив, але відступив останній, як відступає полководець, що хоробро бився до кінця.
Спускаючись покрученими сходами Палацу, він цідив крізь зуби:
– Ну й збіговисько віслюків та дурнів ці парижани! Приходять, щоб послухати містерію, і зовсім її не слухають. їм усе цікаво: Клопен Труйльфу, кардинал, Копеноль, Квазімодо, сам чорт, тільки не Пречиста Діва. Коли б я знав, то показав би вам Пречистих Дів, йолопи, аякже! А сам я? Прийшов побачити лиця глядачів, а побачив тільки спини! Бути поетом і мати успіх, гідний якогось шарлатана! Щоправда, й Гомер жебракував по грецьких селищах, а Назон помер у вигнанні серед московитів. Але хай мене дідько вхопить, коли я знаю, що то за «Есмеральда»! І що воно за слово? Певно, щось єгипетське!
Книга друга
I. Від Харібди до Сцілли
У січні смеркає рано. На вулицях вже посутеніло, коли Гренгуар вийшов з Палацу правосуддя. Темрява була до душі йому; хотілося скоріше дістатися до якоїсь безлюдної вулички, щоб там на дозвіллі поміркувати, дати філософові накласти першу пов’язку на рану поета. Зрештою, філософія була тепер його єдиним притулком, бо він не мав де переночувати. Після блискучого провалу п’єси, він не насмілювався повернутись до помешкання, яке наймав на Складській вулиці, проти Сінної пристані. Гренгуар розраховував, що, одержавши винагороду за свою епіталаму, віддасть піврічний борг за житло метрові Гійому Ду Сіру, відкупникові міського мита з торговців худобою, а той борг становив дванадцять паризьких су – тобто в дванадцять разів більше від того, що він мав на цім світі, разом із штаньми, сорочкою і капелюхом. Зупинившись біля хвіртки тюрми при Святій Каплиці, Гренгуар хвилину розмірковував, де ж йому переночувати, яку з паризьких вулиць обрати для цього. Раптом пригадав, що минулого тижня бачив на Шевській вулиці, біля дверей будинку одного з радників парламенту, кам’яну приступку, з якої сідають верхи на мулів, і тоді ж подумав, що при потребі вона могла б стати чудовою подушкою для жебрака або поета. Він подякував долі, яка послала йому таку щасливу думку. Але, зібравшись уже перейти Палацовий майдан, щоб заглибитися в лабіринт Сіте, де ще й тепер звиваються старі вулиці-сестри – Бондарська, Стара Суконна, Шевська, Єврейська та інші – тільки вже з дев’ятиповерховими будинками, Гренгуар зненацька побачив процесію папи блазнів: при світлі смолоскипів, під звуки його, Гренгуарового оркестру, страшенно галасуючи, вона теж виходила з Палацу правосуддя, перетинаючи дорогу. Це видовище знову роз’ятрило рану його зневаженого самолюбства. Гренгуар квапливо подався геть. Невдача з п’єсою сповнила поетову душу такою гіркотою, що все хоч якось пов’язане з сьогоднішнім святом дратувало його й завдавало ще більшого болю.
Він хотів піти мостом Сен-Мішель, та по ньому бігали дітлахи із смолоскипами й тріскачками.
– Хай їм чорт, цим потішним вогням! – пробурмотів Гренгуар і повернув до мосту Міняйл. На будинках, перед мостом, висіло три великих полотнища – із зображеннями короля, дофіна та Маргарити Фландрської – і шість малих, на яких були намальовані «парсуни» ерцгерцога Австрійського, кардинала Бурбонського, вельможного пана де Боже, принцеси Жанни Французької, позашлюбного сина герцога Бурбонського; все освітлювали смолоскипи. Юрба була в захваті.
– Щасливий цей Жеан Фурбо, художник! – тяжко зітхнувши, мовив Гренгуар і повернувся спиною до полотнищ. Перед ним була вулиця; вона видавалася темною та безлюдною, і Гренгуар сподівався сховатися там від святкового гамору й блиску. Поет рушив углиб її. Але одразу ж зачепився за щось і впав. Там була в’язка гілочок із святкового деревця, яку судові писарчуки з нагоди торжества поклали вранці під дверима голови суду. Гренгуар мужньо витерпів і це. Підвівся й пішов до річки. Поминувши вежі цивільного та кримінального суду й пройшовши вздовж високого муру королівських садів піщаним, незабрукованим берегом, де болото сягало йому до кісточок, Гренгуар дістався до західної частини Сіте і якийсь час розглядав Коров’ячий острівець, якого нині вже не видно – він зник під бронзовим конем Нового мосту. Цей острівець видався Гренгуарові якоюсь чорною масою, відділеною від нього вузьким струмком, що білів у темряві. При мерехтливому тьмяному світлі вогника там можна було розгледіти якийсь наче курінь, схожий на вулик; у ньому поромник – перевізник корів ховався на ніч.
«Щасливий перевізник! – подумав Гренгуар. – Ти не мрієш про славу, не пишеш епіталам! Тобі нема діла до того, як одружуються королі та бургундські принцеси! Ти не знаєш інших маргариток, окрім тих, що їх твої корови скубуть на зелених квітневих лужках. А мене, поета, освистали, я тремчу від холоду, я заборгував дванадцять су, мої підметки такі прозорі, що могли б замінити скельця у твоєму ліхтарі. Спасибі тобі, перевізнику. Мої очі відпочивають, дивлячись на твою хижку, і це допомагає мені забути про Париж!»
З ліричного екстазу Гренгуара вивів вибух великої подвійної петарди, який раптом пролунав з благословенної хижки. То перевізник вносив свою частку в святкові розваги, бавлячись потішними вогнями.
Від цього вибуху в Гренгуара мороз пішов поза шкірою.
– Прокляте свято! – вигукнув він. – О Господи! Невже ти переслідуватимеш мене повсюди? О Боже мій! Навіть біля паромникової хижки!
Гренгуар глянув на Сену, що текла внизу, і страшна спокуса охопила його.
– Ох, – сказав поет, – з якою радістю я б утопився, коли б вода була не така холодна!
І тоді він у відчаї вирішив: якщо вже не можна втекти від папи блазнів, від полотнищ Жеана Фурбо, святкового деревця, потішних вогнів і петард, то краще буде зухвало кинутися в самісіньке серце свята й піти на Гревський майдан.
«Там мені принаймні, – подумав поет, – залишиться від святкового вогнища хоч якась головешка, щоб зігрітися, і я, може, повечеряю хоч крихтами з тих трьох величезних цукрових кренделів у формі королівських гербів, які виставлено для частування паризького люду».
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры