Разделы библиотеки
Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Гюго Виктор
Собор Паризької Богоматері
| Предыдущая страница | Следующая страница |
9 Страница
Гренгуар попрямував навмання за циганкою. Він бачив, що вона зі своєю кізочкою пішла вулицею Ножарів, і теж рушив за нею.
«А чом би й ні?» – подумав поет.
Досвідчений філософ паризьких вулиць, Гренгуар давно помітив, що ніщо так не сприяє роздумам, як переслідування гарненької жінки, особливо коли не знаєш, куди вона йде. У цій добровільній відмові від власної волі, в підпорядкуванні своєї забаганки забаганці іншої особи, котра навіть не здогадується про це, є якась суміш примхливої незалежності і сліпої слухняності, щось середнє між рабством та свободою, і це вабило Гренгуара з його складним, сповненим сумнівів і нерішучості розумом, який поєднував у собі всі крайності потроху, безперервно вагався між всілякими людськими уподобаннями, притушуючи їх одне одним. Він охоче порівнював себе з труною Магомета, яку два магніти весь час притягують у протилежні сторони, й тому вона вічно висить між височінню та безоднею, між небом і землею, між занепадом і зльотом, між зенітом і надиром.
Якби Гренгуар жив у наші дні, він був би чудовою золотою серединою між класицизмом і романтизмом!
Але він не був біблійним героєм, щоб прожити триста років. А шкода! Те, що його немає, створює прогалину, яка сильно дається взнаки саме в наш час.
Настрій людини, котра не знає, де переночувати, спонукає до переслідування перехожих (особливо жінок), а Гренгуар завжди робив це вельми охоче.
Отож він замислено йшов за дівчиною, яка, помітивши, що городяни поспішають додому і таверни – єдині місця, де щось продавалося того дня, – зачиняються, поспішала сама й підганяла свою кізку.
«Десь же, зрештою, вона мешкає, – міркував Гренгуар, – а в циганок добре серце. Хто знає?..»
І крапки, що їх він поставив у думці після цього недомовленого припущення, таїли в собі якісь невиразні, але дуже принадні сподівання.
Час від часу, минаючи городян, що замикали двері своїх помешкань, він ловив уривки їхніх розмов, які розривали ланцюг його райдужних припущень.
Ось якийсь один старий звернувся до другого:
– А знаєте, метре Тібо Фернікль, холодно сьогодні. (Гренгуар знав про це ще з початку зими).
– Ще й як, метре Боніфас Дізом. Чи не буде знову така зима, як три роки тому, у вісімдесятому році, коли міра дров коштувала вісім су?
– Це, метре Тібо, ніщо проти зими тисяча чотириста сьомого року, коли морози стояли від Мартинового дня аж до Стрітення. І такі люті, що в залі засідань судової палати на пері у писаря чорнило замерзало через кожні три слова! І тому не можна було вести протоколу.
А дві сусідки, стоячи біля вікон із свічками, що потріскували в тумані, вели таку розмову:
– Чи ваш чоловік розповідав вам, пані ла Будрак, про нещасний випадок?
– Ні, а що сталося, пані Тюркан?
– Та кінь пана Жюля Годена, нотаріуса Шатле, перелякався фламандців з їхнім почтом і збив з ніг метра Філіппо Аврілло, облата целестинських монахів.
– Невже?
– Істинна правда!
– Кінь міщанина? О, це вже занадто! Коли б ще кінь рицаря, тоді інша річ!
І вікна зачинились. Але нитка думок Гренгуара вже урвалася.
На щастя, він швидко віднайшов і зв’язав її кінці завдяки циганці й Джалі, які йшли поперед нього – дві тендітні, ніжні й чарівні істоти. Гренгуар захоплювався їхніми маленькими ніжками, гарненькими формами, граціозними рухами; в його уяві вони обидві майже зливалися, взаєморозумінням і щирою дружбою нагадуючи молоденьких дівчат, а спритністю, проворністю і легкістю ходи – кізок.
Тим часом на вулицях ставало з кожною хвилиною темніше й тихше. Уже давно пролунав дзвін, закликаючи городян гасити світло, і тільки вряди-годи на вулиці траплявся перехожий або десь блимав у вікні вогник. Ідучи слідом за циганкою, Гренгуар забрів у заплутаний лабіринт вуличок, перехресть і глухих закутків навколо старого цвинтаря Безневинних немовлят. Усі ці вулички були схожі на клубок ниток, переплутаних котеням. «Вулиці, позбавлені всякої логіки!» – подумав Гренгуар, розгубившись серед безлічі поворотів, що по кілька разів приводили його на те саме місце. Проте дівчина, все більше прискорюючи ходу, впевнено йшла вперед, – видно, добре знала дорогу. Гренгуар, напевно, заблудився б, якби на одному з поворотів не помітив мимохідь ажурної верхівки восьмигранного ганебного стовпа на ринку, що чітко вирізнялася чорними контурами на тлі освітленого вікна якогось будинку на вулиці Верделе.
Дівчина вже давненько помітила, що за нею хтось іде; час від часу вона тривожно озиралась, а раз, скориставшися з промінчика світла, що вирвався з напівзачинених дверей пекарні, раптом зупинилася й пильно оглянула Гренгуара з голови до п’ят, а тоді зробила вже знайому йому гримаску й пішла, не зупиняючись, далі.
Це трохи збентежило поета: в чарівній гримасці безперечно була зневага й насмішка. Тож, похиливши голову, він почав рахувати каміння бруківки й ішов за дівчиною вже на деякій відстані. На одному з поворотів дівчина зненацька десь зникла, і раптом він почув її пронизливий крик.
Гренгуар прискорив ходу.
Вулиця губилася в темряві. Але намочене в оливі клоччя, що горіло на розі за чавунною огорожею біля підніжжя статуї Пречистої Діви, дало змогу Гренгуарові розгледіти циганку, – вона виривалася з рук двох чоловіків, які намагалися затулити їй рота. Бідолашна кізка наставила на них ріжки й перелякано мекала.
– Гей, варто, сюди! – крикнув поет і хоробро кинувся вперед.
Один з чоловіків, які тримали дівчину, обернувся, і Гренгуар побачив жахливе лице Квазімодо.
Він не кинувся тікати, але й не ступив більше жодного кроку вперед.
Квазімодо підійшов до нього, розмахнувся, і Гренгуар, відлетівши кроків на чотири, впав на брук; а горбань, несучи дівчину, що висіла у нього на плечі, мов шовковий шарф, швидко зник у темряві. Його спільник подався за ним, а бідна кізка, жалібно мекаючи, побігла ззаду.
– Рятуйте! Рятуйте! – кричала нещасна циганка.
– Стійте, негідники, відпустіть дівку! – прогримів голос вершника, що несподівано виїхав із-за рогу сусідньої вулиці.
То був ротмістр королівських стрільців, озброєний з ніг до голови, з шаблею наголо.
Вирвавши з рук остовпілого Квазімодо циганку, він посадив її поперед свого сідла; страшний горбань, отямившись від подиву, хотів було кинутись до нього, щоб відібрати свою здобич, але в цю мить з’явилося п’ятнадцять чи шістнадцять озброєних палашами стрільців, які їхали слідом за своїм ротмістром. Загін королівських стрільців за наказом месіра Робера д’Естутвіля, начальника сторожі паризького прево, об’їжджав дозором місто.
Квазімодо оточили, схопили, зв’язали. Він ревів, шаленів, кусався і, коли б це було вдень, то, безперечно, самий вигляд його обличчя, яке від люті стало ще потворнішим, примусив би втекти весь цей загін. Однак уночі найгрізніша зброя Квазімодо – потворність – була безсила.
Спільник Квазімодо під час сутички зник.
Циганка, граціозно випроставшись у сідлі, поклала обидві руки на плечі молодого ротмістра і кілька хвилин дивилася на нього, мов зачарована його доблесним виглядом і щойно поданою їй допомогою. Надавши своєму ніжному голосові ще більшої ніжності, вона першою порушила мовчанку:
– Як вас звати, шановний рицарю?
– Ротмістр Феб де Шатопер до ваших послуг, красуне! – відповів офіцер, прибираючи молодецького вигляду.
– Спасибі, – промовила дівчина.
І, поки ротмістр Феб підкручував на бургундський манір свої вуса, вона, мов стріла, що падає на землю, ковзнула з коня і зникла, як блискавка.
– Сто чортів! Мені було б приємніше, якби зосталося це дівчисько! – крикнув молодий офіцер і велів міцніше зв’язати Квазімодо путами.
– Що вдієш, ротмістре, – сказав один стрілець, – ластівка випурхнула, кажан лишився.
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры