Разделы библиотеки
Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Собор Паризької Богоматері - Виктор Мари Гюго - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Гюго Виктор
Собор Паризької Богоматері
| Предыдущая страница | Следующая страница |
8 Страница
У наші дні від колишнього Гревського майдану залишився тільки ледь помітний слід – чарівна башточка в північному кутку. Але і її вже майже поховано під грубим шаром фарби, якою заліплено чіткі грані її скульптурних прикрас, і, мабуть, незабаром башточка зникне зовсім, затоплена повінню нових будинків, що так швидко поглинає всі старі паризькі будівлі.
Людям, що, як і ми, ніколи не можуть пройти Гревським майданом, не глянувши із співчуттям та симпатією на цю бідну башточку, затиснуту між двома спорудами часів Людовіка XV, нетрудно відтворити в своїй уяві групу будівель, до яких вона належала, і весь готичний майдан XV століття.
Він, як і тепер, мав форму неправильної трапеції, оточеної з одного боку набережною, іще з трьох – рядом високих, вузьких і похмурих будинків. Удень там можна було милуватися різноманітністю цих оздоблених кам’яними або дерев’яними скульптурами споруд, що вже й на той час були довершеним взірцем будівель всіляких архітектурних стилів середньовіччя від одинадцятого до п’ятнадцятого століття. Були тут і прямокутні вікна, що починали витісняти стрілчасті, й напівкруглі романські, на зміну яким свого часу прийшли стрілчасті і які разом з ними ще прикрашали другий поверх старовинного будинку Роландової вежі на розі майдану і набережної Сени, біля вулиці Чинбарів. Уночі серед цієї маси будинків можна було розгледіти лише чорну зубчасту лінію дахів, що гострими кутами стирчали довкола майдану. Однією з головних відмінностей між теперішніми містами й містами стародавніми є те, що сьогодні на майдани та вулиці дивляться фасади будинків, а колись на них дивилися причілки. Минуло вже два століття, як будинки повернулися фасадами до вулиць.
На східному боці майдану, в центрі, височіла громіздка, змішаного стилю споруда, що складалася з трьох суміжних будівель. Вона мала три різні назви, які пояснювали її історію, призначення й архітектуру: «Будинок дофіна», бо тут мешкав Карл V, коли він ще був дофіном; «Торговельна палата», бо в ній містилась міська ратуша; «Будинок з колонами» (domus ad piloria), бо ряд грубих колон підпирав три його поверхи. Тут було все потрібне для жителів такого славного міста, як Париж: каплиця, щоб молитися; зал для судових засідань, щоб чинити суд і розправу над королівськими підданими; а під самісіньким дахом – арсенал, повний вогнепальної зброї. Городяни Парижа знали: щоб зберегти привілеї міста, самих молитов і судових позовів часто буває замало, і тому на одному з горищ вони мали в запасі кілька надійних, хоча й іржавих аркебузів.
Гревський майдан уже в ті часи справляв зловісне враження, яке й сьогодні виникає від жахливих спогадів, від похмурого вигляду цього майдану і вигляду ратуші Домініка Бокадора, спорудженої на місці «Будинку з колонами». Слід сказати, що шибениця й ганебний стовп, – або, як тоді казали, «правосуддя й драбина», – які весь час стояли рядом, посеред майдану, примушували відвертати очі від цього фатального місця, де гинуло стільки людей, повних сил і життя, й де через п’ятдесят років по тому виникла «гарячка Сен-Вальє» – ця хвороба страху перед ешафотом, найпотворніша з усіх хвороб, бо не від Бога вона, а від людей.
Втішно думати, – зауважимо мимохідь, – що смертна кара, атрибути якої – колеса, кам’яні шибениці, всякі вмуровані в брук знаряддя тортур – ще триста років тому захаращували Гревський майдан, Центральний ринок, майдан Дофіна, перехрестя Трауар, Свинячий ринок, цей відразливий Монфокон, Поліцейську заставу, Котячий майдан, ворота Сен-Дені, Шампо, ворота Боде, ворота Сен-Жак, не кажучи вже про безліч шибениць, споруджених єпископами, прево, капітулами, абатами, пріорами, які мали право чинити суд; не беручи до уваги масових страт, коли злочинців топили за рішенням суду в Сені, – втішно думати, що сьогодні ця стародавня володарка феодального суспільства, поступово втративши весь свій обладунок, усю пишноту тортур, для яких кожні п’ять років переробляли шкіряне ложе у Великому Шатле, нині майже зникла з наших законів та наших міст, і володіє в нашім величезнім Парижі лише одним збезчещеним куточком – Гревським майданом, однією мізерною гільйотиною, боязкою, стривоженою, соромливою, яка, завдавши удару, миттю ховається, немов боїться, що її схоплять на місці злочину.
III. Besos para golpes
Поки П’єр Гренгуар дістався до Гревського майдану, він добряче змерз. Щоб уникнути штовханини на мосту Міняйл і не бачити полотнищ Жеана Фурбо, він рушив через міст Млинарів; але по дорозі колеса єпископських млинів так забризкали його болотом, що благенька одежина стала геть мокра. До того ж після провалу п’єси, його, здавалося, морозило ще дужче і він поспішив до святкового вогнища, яке яскраво палахкотіло серед майдану. Але багаття те звідусіль обступив густий натовп.
– Кляті парижани! – пробурмотів Гренгуар, бо, як справжній драматург, він був схильний до монологів. – Бач, тепер вони заступають вогонь, а мені так треба хоч трошки погрітися. Черевики мої промокли, а ті кляті млини ще вихлюпнули на мене потоки своїх сліз. Хай йому чорт, тому паризькому єпископові з його млинами! Цікаво знати, навіщо єпископові млини? Чи не думає він стати мірошником? Якщо йому для цього бракує лише моїх прокльонів, то я кляну і його самого, і його собор та млини. Ану погляньмо, чи розступляться ці роззяви! І що вони там роблять? Гріються. Гарна розвага! Дивляться, як палає добра сотня в’язок хмизу. Гарне видовище!
Придивившись ближче, він помітив, що коло навкруги королівського вогнища значно ширше, ніж треба для того, щоб грітися, і що люди зібралися сюди не тільки тому, що тут палала сотня в’язок хмизу.
На просторій, вільній місцині, між натовпом і вогнищем танцювала молода дівчина.
Гренгуар, цей філософ-скептик, цей іронічний поет, був так зачарований блискучим видінням, що в першу мить не міг збагнути, хто вона, та дівчина, – людська істота, фея чи ангел.
Вона була невисока, хоча й видавалась високою, такий стрункий та зграбний був її тонкий стан. Вона була смуглява, проте легко було догадатися, що при денному світлі її шкіра мала чудовий золотавий полиск, як у андалузок та римлянок. Маленька ніжка в гарненькому вузенькому черевичку теж була мов у андалузки, так легко вона ступала. Дівчина танцювала, кружляла, пурхала на старому перському килимі, недбало кинутому їй під ноги, і щоразу, коли її сяюче личко оберталось до вас, її великі чорні очі засліплювали вас, наче блискавка.
Усі погляди були прикуті до неї, люди стежили, затамувавши подих, роззявивши роти. Дівчина танцювала під звуки баскського тамбурина, який її округлі руки підносили над головою; тоненька, бистра мов оса, в золотистому корсажі й барвистій спідниці, що розвівалася від швидкого танцю, з оголеними плечима, стрункими ніжками, що мелькали з-під спідниці, чорним волоссям, блискучими очима – вона видавалась неземною істотою.
«Далебі, – подумав Гренгуар, – це саламандра, німфа, богиня, це вакханка з гори Менад!»
У цю мить одна коса «саламандри» розплелася, і мідна монета, що була до неї прив’язана, покотилася по землі.
– Е, ні, – сказав поет, – вона циганка.
Міраж розвіявся.
Дівчина знову почала танцювати. Вона взяла долі дві шпаги, притулила вістрями до чола й заходилась обертати їх в одному напрямі, сама кружляючи в протилежному. Справді, це була звичайнісінька циганка. Та хоч яке велике було Гренгуарове розчарування, видовище не втратило для нього своєї принадності й чарівності. Яскраво-червоне світло святкового вогнища падало на обличчя людей, на смугляве чоло танцюристки і кидало блідий відблиск і хитливі тіні в глиб майдану, на чорний, потрісканий фасад старовинного «Будинку з колонами» з одного боку й на розпростерті кам’яні рамена шибениці – з другого.
Серед тисяч освітлених полум’ям вогнища облич вирізнялося одне, суворе, замкнуте й похмуре лице чоловіка, який стежив за танцюристкою особливо пильно. Невідомий, одяг якого не можна було розгледіти за натовпом, мав, здавалося, не більше, як тридцять п’ять років, а проте був уже лисий. Тільки на скронях у нього лишилося кілька пасом рідкого сивуватого волосся; високий і широкий лоб його вже вкривали зморшки, але в запалих очах виблискували молодечий запал, жадоба життя й глибока пристрасть. Він не зводив очей з циганки, і поки шістнадцятирічна дівчина безтурботно танцювала й пурхала, викликаючи захоплення натовпу, його обличчя ставало дедалі похмуріше. Час від часу у нього то виривалося зітхання, то появлялась усмішка на устах, але усмішка була ще гіркіша, ніж зітхання.
Нарешті дівчина, задихавшись, зупинилась, і довкола вибухнули оплески.
– Джалі! – покликала циганка.
І Гренгуар побачив, як до неї підбігла гарненька біла маленька кізка, прудка, жвава, з блискучою вовною, з позолоченими ріжками й копитцями, в золоченому нашийнику; досі він не помічав кізки – вона лежала скраєчку килима й дивилася, як танцювала її господиня.
– Джалі, – сказала танцюристка, – тепер твоя черга.
І, присівши, дівчина граціозно простягла до кізочки свій тамбурин.
– Джалі, – спитала вона, – який тепер місяць?
Кізка підняла передню ніжку й стукнула ратичкою один раз по тамбурину. Справді, був перший місяць – січень. Натовп зааплодував.
– Джалі, – знову спитала дівчина, перевернувши тамбурин другим боком, – яке сьогодні число?
Джалі підняла позолочену ратичку і вдарила шість разів у тамбурин.
– Джалі, – провадила далі циганка, знову перевернувши тамбурин, – котра зараз година.
Кізка вдарила сім разів, і куранти на вежі «Будинку з колонами» зараз же вибили сьому.
Народ був у захваті.
– Це чаклунство! – почувся зловісний голос у натовпі. То був голос чоловіка, який не зводив очей з циганки.
Дівчина затремтіла і обернулась, але оплески заглушили той загрозливий вигук. Вона знову повернулась до кізки.
– Джалі, як ходить метр Гішар Гран-Ремі, капітан міських стрільців, під час процесії на Стрітення?
Кізка стала на задні ніжки й почала мекати, пересуваючись так кумедно й поважно, що всі глядачі зайшлися реготом від цієї пародії на святенницьке благочестя капітана стрільців.
– Джалі, – знову спитала дівчина, підбадьорена дедалі більшим успіхом, – а як виголошує промову королівський прокурор духовного суду метр Жак Шармолю?
Кізка сіла й замекала, так дивно підкидаючи передні ніжки, що все в ній – поза, рухи, звуки – одразу нагадали Жака Шармолю, бракувало тільки поганої французької i латинської вимови.
Натовп аплодував щосили.
– Святотатство! Блюзнірство! – знову почувся голос лисого чоловіка.
Циганка обернулася.
– Ах, – промовила вона, – знову цей лихий чоловік.
Потім, закопиливши нижню губу, дівчина зробила гримасу, як видно, звичну їй, повернулася на каблучку й почала збирати в тамбурин пожертви глядачів.
Крупні й дрібні срібні монети, ліарди з орлом сипалися дощем. Коли танцюристка підійшла до Гренгуара, він необачно засунув руку в кишеню, й циганка зупинилась.
– Хай йому чорт! – сказав поет, знайшовши на дні своєї кишені те, що там було, тобто нічого. А молода дівчина все стояла біля нього, дивлячись великими очима, і, простягнувши до нього тамбурин, чекала. Чоло Гренгуара вкрилося великими краплями поту.
Якби в його кишені були всі скарби Перу, він без вагання віддав би їх танцівниці, але Гренгуар не мав золота Перу, та й самої Америки на той час іще не відкрили.
Несподіваний випадок виручив його.
– Ти вшиєшся звідси, єгипетська сарано? – пролунав гострий голос із найтемнішого кутка майдану.
Дівчина злякано обернулась. То крикнув уже не лисий чоловік, голос був жіночий, нестямний і злий.
Але той крик, що так налякав циганку, розвеселив юрбу хлопчаків, які вештались по майдану.
– Це затворниця з Роландової вежі! – закричали вони, нестримно регочучи. – Це лахмітниця репетує. Чи вона ще не вечеряла? Однесімо їй недоїдків із святкових столів.
І вони кинулися до «Будинку з колонами».
Тим часом Гренгуар, скориставшись із збентеження танцівниці, зник. Вигуки хлопчаків нагадали йому, що він теж не вечеряв, і поет побіг за ними, але у маленьких пустунів ноги були прудкіші, ніж у нього, й коли він опинився біля столів, на них уже нічого не було. Не лишилося навіть жалюгідної перепічки по п’ять су за фунт. Тільки намальовані у 1434 році Матьє Вітерном стрункі королівські лілеї з трояндами прикрашали стіни. Це була мізерна вечеря.
Невесело лягати спати без вечері, а ще сумніше лишитись голодним і не знати, де ночувати. Гренгуар опинився саме в такому становищі. Ні хліба, ні притулку; з усіх боків його гнітила скрута, на його думку, аж надто сувора. Він давно вже дійшов тієї істини, що Юпітер створив людину, коли на нього напала мізантропія, і що все своє життя мудрецеві доводиться боротися проти долі, яка з усіх боків насідає на його філософію. Що ж до Гренгуара, то ще ніколи вона не насідала так люто й жорстоко, як цього разу: поет відчував, що його шлунок уже б’є на сполох, і вважав, що з боку долі то вельми кепсько – руйнувати філософію за допомогою голоду.
З меланхолійних роздумів, у які він поринав дедалі глибше, його зненацька вивів дивний і ніжний-ніжний спів. То співала юна циганка.
Від її голосу, як і від танцю та вроди, віяло чимось незбагненно чарівним, чимось чистим і дзвінким, легким і окриленим, якщо можна так сказати. Це було нескінченне наростання мелодій, несподіваних рулад, а далі йшли прості музичні фрази, переплетені гострими і різкими звуками, потім варіації гам, які могли б збентежити навіть соловейка, але в яких усе-таки завжди була гармонія. М’які переливи октав здіймались і опускались, як перса молодої співачки, її чарівне личко надзвичайно жваво відбивало всю примхливість пісні, від пристрасного захвату до величної цнотливості. Вона неначе була то пустотливим дівчиськом, а то королевою.
Циганка співала невідомою Гренгуарові мовою, здавалося, вона сама не знала якою, бо вираз обличчя співачки мало відповідав змістові пісні.
Ось цей чотиривірш в її устах звучав нестямно весело:
Un cofre de gran riqueza
Hallaron dentro un pilar
Dentro del, nuevas banderas
Con figuras de espantar…[27]
А за хвилину Гренгуарові на очі наверталися сльози – такого виразу вона надавала дальшим словам:
Та все ж її пісня дихала радістю, і здавалося, що дівчина співає, мов пташка, спокійно, безжурно.
Пісня циганки порушила задумливість поета, як лебідь порушує гладінь води. Гренгуар слухав її з якоюсь насолодою, забуваючи все на світі. Вперше за довгий час він забув свої страждання.
Але то була лише коротка мить.
Той-таки жіночий голос, який урвав танець дівчини, тепер урвав її спів.
– Чи замовкнеш ти, чортова торохтійко? – крикнула жінка з того ж темного закутка майдану.
Бідолашна «торохтійка» замовкла. Гренгуар затулив вуха.
– О клята щербата пилка, що розтрощила ліру! – вигукнув поет.
Глядачі теж бурчали.
– К чорту веретницю! – чулося звідусіль.
І старе опудало, хоч його ніхто й не бачив на майдані, могло б дорого поплатитися за свої нападки на циганку, якби в ту мить увагу натовпу не відвернула процесія папи блазнів, яка, вже обійшовши багато вулиць і перехресть, галасливою юрбою ринула із смолоскипами на Гревський майдан.
Ця процесія, яку наші читачі бачили, коли вона виходила з Палацу правосуддя, по дорозі зросла, ввібравши всіх паризьких пройдисвітів, гульвіс та волоцюг. І коли вона прибула на майдан, то було величне видовище.
Попереду простували цигани. Першим, верхи на коні, їхав циганський князь, а поряд ішли його графи, тримаючись за вуздечку та стремена; за ним безладно сунули цигани та циганки із своїми дітьми, які верещали на їхніх плечах; усі – князь, графи, чернь – у лахмітті й сухозлотиці. Далі – королівство Арго[29], тобто весь набрід Франції, розставлений по ранжиру, причому найдрібніші були попереду. Отак ішли вони по четверо в ряд, з різноманітними ознаками своїх звань у цьому дивовижному мистецтві – каліки, кульгаві, однорукі, кишенькові злодії, лжеепілептики, богомольці, хирляки, вдавані паралітики, розпусники, волоцюги, шахраї, палії, крутії, канюки, мазурики, домушники, – перелік усіх стомив би самого Гомера. У центрі конклаву мазуриків і домушників ледве можна було розгледіти короля Арго, великого кесаря, який сидів навпочіпки на легенькому візочку, запряженому двома великими собаками. За королівством Арго йшла імперія Галілеї. Гійом Руденький, імператор галілейський, велично виступав у своїй пурпуровій, залитій вином халамиді, оточений жезлоносцями, підданими, писарчуками лічильної палати; перед ним ішли скоморохи, б’ючись між собою і витанцьовуючи якийсь пірричний танець. І завершувала похід корпорація судових писарів у чорних мантіях – вони виступали під звуки музики, гідної шабашу, несучи в руках великі свічки ярого воску й заквітчані гілочки святкового деревця. У центрі цього натовпу вищі чини братства блазнів несли на своїх плечах ноші, заставлені свічками густіше, ніж рака святої Женев’єви під час чуми. А на ношах сяяв у мантії і тіарі, з патерицею новообраний папа блазнів – дзвонар Собору Паризької Богоматері Квазімодо-горбань.
Кожен загін цієї химерної процесії мав свою особливу музику. Цигани били в балафоси й африканські тамбурини. В «арготинців», народу вельми маломузикального, були все ще віоли, пастуші ріжки і старовинні рюбеби дванадцятого століття, їх ненабагато випередило галілейське царство: в його музиці ледве розрізнялися звуки якоїсь жалюгідної ребеки – скрипки дитячого періоду мистецтва, яка мала тільки три тони. Зате навколо папи блазнів у величній какофонії розгорталося все музичне багатство епохи. Щоправда, воно теж обмежувалось ребеками верхніх, середніх і нижніх регістрів та ще флейтами й мідними інструментами. Ба! Наш читач уже знає, що то був оркестр Гренгуара.
Важко змалювати той вираз гордовитої і блаженної радості, якою світилося похмуре й потворне обличчя Квазімодо весь час, поки юрба йшла від Палацу правосуддя до Гревського майдану. Вперше в своєму житті він відчув насолоду від задоволеного самолюбства. Досі знав лише зневагу, презирство до свого становища, огиду до своєї особи. І тепер, дарма що був глухий, він, немов справжній папа, тішився привітаннями цієї юрби, яку ненавидів за те, що відчував її ненависть до себе. Байдуже, що його народ був тільки збіговиськом блазнів, калік, злодіїв, жебраків! Це все-таки був народ, а він – володар. І Квазімодо серйозно сприймав усі ці іронічні оплески та глумливі вияви пошани, до яких, однак, домішувався, треба визнати, справжній страх. Бо горбань був сильний, бо кривоногий був меткий, бо глухий був злий: три якості, що вгамовували насмішників.
А втім, ми зовсім не певні, що новий папа блазнів добре усвідомлював почуття, які сповнювали його самого, і ті, що їх він викликав у інших людей. Дух, який жив у цьому недоладному тілі, був такий же недовершений і убогий. Отож усе те, що відчував Квазімодо в цю мить, було неясне, плутане, туманне. Тільки радість переймала його, гордість володіла ним. Похмуре, жалюгідне обличчя його, здавалось, випромінювало сяйво.
І ось саме в ту хвилину, коли сп’янілого від власної величі Квазімодо урочисто проносили повз «Будинок з колонами», юрба з подивом і жахом побачила, як до горбаня кинувся якийсь чоловік і видер з його рук дерев’яну позолочену патерицю – знак блазнівської папської гідності.
Цей сміливець був той самий лисий чоловік, який щойно, змішавшися з юрбою, що оточувала циганку, злякав її своїми сповненими погрози й ненависті словами. На ньому було вбрання духовної особи. Тількино він вийшов з натовпу, Гренгуар, що доти не бачив його, здивовано вигукнув:
– Ти ба! Це ж мій учитель герметики[30], дом[31] Клод Фролло, архідиякон! Якого дідька йому треба від цього паскудного горбаня? Той же його зараз проковтне!
І справді, у натовпі пролунав крик жаху. Страшний Квазімодо рвонувся з нош, і жінки відвернулися, щоб не бачити, як він роздере архідиякона.
Горбань одним стрибком опинився біля священика, глянув на нього і впав перед ним навколішки.
Священик зірвав з нього тіару, зламав його патерицю, розірвав мішурну мантію.
Квазімодо, низько схиливши голову і схрестивши руки, все ще стояв навколішках. Потім між ними почався дивний діалог мовою знаків і жестів, бо жоден з них не промовив ні слова. Священик стояв випроставшись, розгніваний, грізний, владний; Квазімодо розпростерся долі, покірливий, благаючий. А тим часом Квазімодо, безперечно, міг би одним пальцем розчавити священика.
Нарешті архідиякон грубо струсонув Квазімодо за могутнє плече й жестом велів йому встати і йти за ним.
Квазімодо підвівся.
Тоді братство блазнів, трохи отямившись, спробувало захистити свого папу, так раптово скинутого з трону. Цигани, арготинці й уся корпорація судових писарів, репетуючи, оточили священика.
Квазімодо затулив його собою, стиснув свої здоровенні кулаки і, скрегочучи зубами, наче розлючений тигр, глянув на нападників.
Священик знову набрав вигляду своєї похмурої гідності, подав знак Квазімодо й мовчки рушив з майдану.
Квазімодо йшов попереду, розштовхуючи натовп.
Коли вони протиснулися крізь юрбу і перетнули майдан, хмара цікавих роззяв спробувала податися за ними. Квазімодо на мить відстав, а тоді, задкуючи, пішов за архідияконом. Приземкуватий, лютий, страшний, скуйовджений, насторожений, він облизував свої ікла дикого кабана, ревів, мов хижий звір, і жестом, а то й самим поглядом відкидав натовп назад.
Їм дали зникнути у вузькій темній вуличці – ніхто не насмілився піти за ними, бо сама думка про Квазімодо, який люто скреготів зубами, заступала їм дорогу.
– Оце так диво! – пробурмотів Гренгуар. – Але де ж, хай йому біс, я знайду собі вечерю?
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры