Разделы библиотеки
Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Волок Людмила Борисовна
Останній шанс на кохання
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Розділ 2
Віра набрала номер Анжеліки.
– Ліко, вітаю, як там ваші справи? – Віра Миколаївна намагалася говорити спокійним голосом.
– Ой, мамо, привіт, все прекрасно, погода чудова, знайомих зустріли, уяви, реально Монако – велике село! – торохкотіла дочка. – А ви як? Усе нормально?
– Аня захворіла, – почала здалеку Віра.
– Застудилася? Вона так і їздить із відкинутим верхом? Напевно, так і є! Мамо, скажи їй, хай не відвідує поки що заняття, вдома перепочине, нікуди ті лекції не подінуться! Ну все, бувай, цьомки, час збиратися: нас запросили на вечерю!
У слухавці почулися короткі гудки, і Віра розгублено крутила в руках телефон. Дзвонити знову? Вони повертаються тільки через тиждень, а Максим Леонідович наполягає на негайному початку хіміотерапії. Віра не могла таке вирішити сама.
Поки вона роздумувала, як повести розмову, коли вдруге спробує достукатися до затуманеної світським лоском свідомості доньки, задзвонив телефон, і жінка від несподіванки здригнулася. Телефонував зять.
– Доброго дня, Віро Миколаївно, – пророкотав він приємним баритоном. – Що там з Аннусею?
Віра помовчала – лише кілька секунд, а він уже втямив, що проблема серйозніша за просту застуду.
– Її телефон не відповідає, я щойно набирав. У чому справа, Віро Миколаївно? – допитувався Олександр Петрович, і Віра відчула, як її гостро вштрикнула провина, немовби це вона недогледіла, пропустила підступну хворобу…
– Олександре Петровичу, думаю, вам варто повернутися раніше.
– Віро, прошу, говоріть прямо! – Зять, який зазвичай ніколи не втрачав самоконтролю так швидко, зараз гарячкував. – Із донькою трапилось нещастя?!
– Ні. Не в тому сенсі… Тобто я хотіла сказати, що це не нещасний випадок, – квапливо пояснювала Віра, немовби виправдовуючись. – Учора вона зомліла, і ми поїхали до лікарні. З’ясувалося, що в неї серйозна хвороба. Аню обстежили, а зараз вона спить, телефон я відключила, аби ніхто не турбував.
– Тобто моя дочка зараз у лікарні, – уточнив Олександр Петрович.
– Так.
І потім він поставив найскладніше запитання:
– У якій?
– В інституті онкології.
Він замовк, усвідомлюючи нову інформацію. І сказав:
– Віро, ми будемо в лікарні максимум через шість годин. Чекайте на нас там. Поки що нічого не вирішуйте. Я подзвоню, коли приземлимося.
* * *
Аня читала книжку, коли до палати зайшли батьки. Вона спочатку зраділа, а потім здивувалася:
– Тату, мамо, привіт! А чому ви повернулися раніше?.. Через мене?
Батько підійшов до Ані й обійняв її:
– Все буде добре, донечко. Ми вже розмовляли з твоїм лікарем, а ще я зв’язався з чудовою клінікою в Німеччині. Думаю, вирушимо туди найближчими днями.
Аня серйозно подивилася на батьків. Батько здавався дуже стурбованим і наче аж хворим. Ліка – навіть Аня так часто називала маму – намагалася стримати плач, закидаючи голову назад, щоб сльози не розмили туш на віях.
– Так, ось що. – Дівчина відхилилася від батька й сіла на край ліжка. – Годі вже водити одне одного за носа, я вже доросла дівчина. У мене рак?
Вона дивилася прямо в очі бабусі. Та відвела погляд і підсіла до Ані:
– Дитинко, ну ще нічого не ясно. Тато хоче показати тебе найкращим лікарям…
– Та яким ще лікарям, бабусю? – вибухнула та. – Ми вже дві доби обстежуємося, і я здала літрів зо три різних аналізів! Діагноз давно поставлений, то, може, все-таки почнемо лікування, замість того щоб якось виправдовувати ваш страх і небажання повірити в реальність?!
Рідні дівчини немов скам’яніли. Ніхто не очікував від неї таких грубощів і… правоти. Проте вона мала рацію – в усьому.
Ніхто не хотів говорити їй правду: може, ця змова мовчання робила лихо ніби нереальним, і та біда, не обговорена вголос при Ані, наче відступала і зменшувалася в розмірах. Здавалося, заговори зараз про хворобу, як біда оселиться назавжди в їхньому затишному й захищеному світі, що буквально за день став таким вразливим.
І вже ніколи життя не буде таким, як раніше.
Батько теж підсів до Ані і взяв її руки у свої. Зазирнув у вічі.
– Аню.
Дівчина сіпнулася, немов її вдарило струмом, але попросила:
– Продовжуй, тату.
– Вони вважають, що потрібно негайно починати хіміотерапію. Думаю, треба їх послухати, а потім усе-таки вирушити на консультацію за кордон.
– Алексе, а ти не можеш запросити того професора сюди? Ну, щоб не возити Аню туди-сюди… – раптом висловила слушну думку Ліка, і всі здивовано на неї поглянули.
– Мабуть, треба обміркувати такий варіант. Справді, влаштуємо консиліум тут, у нас умови анітрохи не гірші. А чого немає – дістанемо й доправимо.
* * *
– Бабусю… Я здогадувалася з самого початку, що мої справи кепські. Але… сподівалася – пронесе. – Аня спробувала усміхнутися, але губи затремтіли, і вона розридалася.
Ішов другий тиждень хімії. Аня погано її переносила: постійно нудило. Після того як додали опромінювання, волосся почало випадати пасмами. Віра запросила в палату перукарку, і та змайструвала на внуччиній голові стильний «їжачок», який напрочуд їй личив. Величезні, з шоколадним відтінком очі на худорлявому обличчі, здавалося, стали ще виразнішими, і у Віри щеміло серце від кожного погляду на онуку: такою незахищеною, зворушливою і юною здавалася вона у своїй рожевій шовковій піжамі з тонкими й мало не прозорими руками…
І професор із Німеччини, й інший – із Канади, і ще п’ятеро світил онкології в один голос заявили, що операцію робити занадто пізно. Залишалася слабка надія на хімію та на променеву терапію. Але після перших результатів Максим Леонідович запросив Віру у свій кабінет і повідомив:
– Три місяці.
Повідомив правильним тоном, яким уже сотні разів називав родичам хворих терміни, залишені долею для їхніх близьких.
Віра повернулася до палати, в якій майже весь час перебувала біля онуки. Іноді її змінювала Анжеліка, але з неї було мало користі: вона постійно плакала, не могла ні подбати про їжу для Ані, ні зупинити крапельницю.
Віра ж просто фізично не могла покинути онуку – їй здавалося, що, йдучи з лікарні, вона залишає в палаті номер дванадцять власну душу, і пересувалася містом, наче робот: заїхати до своєї квартири, взяти те; заїхати в особняк, взяти це… Купити книгу. Зайти в супермаркет по улюблені Анині цукерки. І згадати, що Аня не може ні читати, ні їсти. І що вона повільно вмирає, а разом із нею і Вірине серце.
Надворі стрімко темнішало: стояла та пора року, коли вечір настає раптово, як ніч у пустелі.
– Не вмикай світла, бабусю, – попросила Аня.
Дівчина лежала на білосніжній постелі, Віра бачила лише її очі, що поблискували в темряві. Сіла поруч, узяла онуку за руку й легенько її стиснула.
– Тебе не нудить? – запитала, ніжно погладжуючи їжачок на голові.
– Я вже не знаю… Мені весь час погано.
Помовчали.
– Тато постійно питає, чого я хочу, немов поспішає виконати моє останнє бажання.
– Аню… – почала було Віра Миколаївна, але Аня зупинила її помахом руки.
– Не треба, бабусю. Ви приховуєте від мене правду, але я відчуваю, що вмираю. І в мене немає – віриш? – немає ніяких бажань! Тато випереджав усі мої бажання. У мене було абсолютно все, чого я хотіла. Я об’їздила майже весь світ завдяки йому!.. Та… знаєш, я б хотіла лише одного…
Аня знічено усміхнулася в сутінках і замовкла. Напевно, й усміхнулася тому, що Віра погано розрізняла в присмерку Анине лице. Лише здогадалася, що мова піде про найпотаємніше, і ласкаво погладила Аню по руці, немов заохочуючи – продовжуй, рідна, говори, ми на все готові заради тебе.
– Лише одного… – повторила Аня. – Зрозуміти, що значить – любити. Любити хлопця, ходити на побачення… У мене ще жодного разу не було таких стосунків – ну, як у кіно. Або в книжках. Ну, знаєш: «Я не думаю про тебе тільки тоді, коли ти поруч»… Не пам’ятаю, де я це прочитала, але так завжди кортіло це відчути. Господи, як шкода, що не встигну…
Її голос на останніх словах забринів і зірвався. Сльози бризнули з очей, і вона ковтала солоні струмки, плачучи над своєю нездійсненою любов’ю.
.Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры