Разделы библиотеки
Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Волок Людмила Борисовна
Останній шанс на кохання
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Розділ 4
Вечеря була невеселою. Відсутність Ані за столом завжди робила родинні трапези якимись неповноцінними. Тепер, коли вона лежала в лікарні, велика світла їдальня здавалася понурою. Покоївка розставила всюди вази з трояндами: на камінній полиці, обідньому столі, на стійці бару й навіть на столику для напоїв, але квіти додавали радше трагізму, ніж святковості.
Віра хотіла залишитися на ніч в особняку: тут для неї відвели прекрасну мансарду, де навіть ванна кімната була чи не більшою за Вірину квартиру, яку Віра все ж таки любила. Коли народилася Аня, Олександр Петрович одразу запропонував Вірі переїхати до них: видно, відчував, що вплив розсудливої тещі буде більш позитивним, ніж легковажної Ліки. Правда, тоді будинок у молодят був меншим, та Віра відмовилася не через це. Вона потребувала тільки власного, особистого простору. Хоча часто приїжджала, гралася з Анею, навчала її читати й рахувати. Приїжджала – і любила її, любила не тільки серцем, а й розумом. За вдачею Аня була мало схожа на матір, і, відверто кажучи, Віру ця обставина тішила.
Дівчинці подобалося вчитися, читати й мислити, а до мамусиного дарунка – прекрасної зовнішності – ставилася як до чогось само собою зрозумілого, без поклоніння дзеркальному відображенню, але й без награної байдужості. Віра часто ловила себе на думці, що час, проведений біля онуки, їхні довгі розмови роблять щасливими обох. Проте в новому будинку Віра все-таки «залишалася в гостях», а «жити» їхала у свою маленьку квартирку на Борщагівці.
Сьогодні треба було залишитися. Анжеліка змарніла і здавалася старшою. Точніше, не старшою, а відповідною до паспортних даних – тобто мала вигляд не на двадцять вісім років, як зазвичай, а на всі свої сорок три. Вона мляво колупала виделкою їжу, раз у раз прикладаючи губи до келиха з вином. Олександр Петрович машинально поглинав салат, до вина ж, навпаки, й не торкався. Після десятихвилинної гнітючої тиші він озвався першим.
– Віро Миколаївно, як ви гадаєте, що ми можемо зробити для дівчинки? Влаштувати поїздку до Європи? Я планував відпочинок на Різдво, але… Боюся, їй буде важко пізніше…
Вони не вимовляли вголос те, що трапиться, за словами лікарів, ще до Різдва. Сказати, що Аня помре, означало визнати, що закінчиться життя всієї родини, в якій вона була душею, центром тяжіння і головним сенсом усього.
– Олександре Петровичу, – почала Віра, – їй нічого не хочеться. Тільки… вам це може здатися дивним…
– Нічого, мене практично неможливо здивувати.
– Вона хоче закохатися.
– Закохатися? Я не зрозумів, – здивовано глянув на тещу глава родини.
– Господи, немає нічого простішого! Безліч наших знайомих молодих людей були б щасливі зав’язати стосунки з Аннусею, навіть за таких сумних обставин, спілкуватися з нею, гуляти… – квапливо заговорила Анжеліка, немов боялася, що її перервуть.
– Ліко, вона хоче закохатися, – м’яко уточнила Віра. – Аня.
– О, ну є ж цілком гідні хлопці, симпатичні, спортивні, із поважних родин, зі статками… – не вгавала донька.
– З батьківськими статками, – уточнив Олександр Петрович. І додав: – Боюся, це бажання належить до розряду тих, які не можна здійснити за гроші.
– А я вважаю, що можна спробувати, – помалу вимовила Віра Миколаївна і зойкнула: – Боже, сама не вірю, що сказала це!
– І що ж ми зробимо? – обернувся до неї зять.
– Можна спробувати розшукати юнака, який міг би потенційно зацікавити Аню, – так само повільно говорила Віра.
– Ой, у Лєрочки такий чарівний син, Артурчик, йому недавно виповнилося двадцять три, вчиться в Лондоні, але це не проблема, ми можемо злітати до Англії. Організувати випадкову зустріч у «Кокон Клабі», наприклад. Потім він приїде на тиждень погостювати додому… – пожвавилася Анжеліка.
Але чоловік доволі безцеремонно втрутився в її плани:
– Не думаю, що серед цього кола знайдеться той, хто може справді зацікавити нашу дочку. Ти ж знаєш, вона не любить усі ці тусівки і гламурних юнаків, що не заробили ні цента на шампанське по тисячу доларів за пляшку, яке вони зазвичай уживають, – з ледь прихованим роздратуванням додав Олександр Петрович. Видно, він теж не мав особливої поваги до «золотої молоді».
– Слухай, Алексе, ну не з простим же хлопцем її знайомити! – обурилася Ліка.
– Що значить «із простим»?! А чим тобі не підходять прості?! А у твоїх кандидатів що, є третє око? Чи в них по дванадцять пальців на руках і ногах? Або вміють крізь стіни проходити? Ти геть зациклилася на цьому «рівня – не рівня»! – останні слова Олександр Петрович уже прокричав. Потім зім’яв серветку, рвучко підвівся і швидко вийшов. На порозі обернувся і вже спокійніше вимовив, звертаючись до притихлої Анжеліки: – І припини, заради бога, називати мене Алексом! Мене звати Олександром. Сашею, якщо хочеш.
Віра кинула довгий погляд на дочку. Та сиділа, похиливши плечі, по щоках котилися сльози. Але ж страждає!.. Дивно, проте Віра ніколи особливо не жаліла Анжеліку, через що відчувала десь глибоко в серці сором і намагалася принагідно якось догодити їй, підбадьорити, немов компенсуючи брак любові. Адже відтоді, як народилася Анечка, вся любов була віддана внучці.
– Анжеліко, донечко… Не сердься на чоловіка, він дуже переживає. Мати такі можливості – і не бачити способу врятувати дитину. Хоч би йому не стало зле… Ти не міряла Олександрові тиск?
– А я хіба не переживаю? Ви всі вважаєте мене якоюсь кам’яною!.. Міряла. Високий. – Ліка взяла зі столу серветку й тихенько висякалась, витерла сльози. Поправила зачіску. – То що ж нам робити, мамо? Аню через тиждень відпустять додому, треба щось вирішувати…
– Не знаю. Треба подумати, – відповіла Віра. І пішла думати.
* * *
Страшно сказати, але вони почали звикати до Аниної хвороби. Мало-помалу поверталися до своїх справ, і, хоч яким диким і блюзнірським це здавалося раніше, виникали й інші думки і велися різні розмови – не про Аню. Авжеж, вона лишалася на першому плані, та інші люди й події потроху залучали близьких дівчини на свої орбіти.
Цього разу Віра Миколаївна «пішла думати» до своєї подруги Олени. Та саме переїхала в нову квартиру, тож була нагода привітати подругу з новосіллям і заодно поговорити про своє. Олена завідувала відділом кадрів у великій будівельній компанії, і, можливо, серед молодих інженерів знайшовся б відповідний хлопець, що вміє тримати язик за зубами, розумний і вихований претендент. Якби ще він був брюнетом із блакитними очима і мужніми рисами обличчя – то взагалі супер. Такого юнака Анечка якось побачила в місті й три дні ходила сама не своя:
– Бабусю, певно, я неправильно вчинила, що пройшла повз нього! Може, це була моя доля, а я опинилася в полоні стереотипів – мовляв, на вулиці першими знайомляться з чоловіками тільки повії.
Віра тоді розсміялася. Тендітна, випещена, вихована, освічена Аня, на відміну від матусі, не любила великосвітської гри «добери прийнятне слово», а завжди називала речі своїми іменами. Повія – значить повія, така соціально затребувана професія. І ніяка не «жінка легкої поведінки» – що взагалі означає «легка поведінка»? І що тоді означає «важка» – на танку їздити, чи як?
– Так, повії. Ти чому смієшся? Знаєш, як він мені сподобався… Ну просто викапаний Майкл Скофілд. Пам’ятаєш, ми з тобою серіал дивилися… У мене прямо серце затріпотіло. Він, до речі, озирнувся. І я озирнулася… І все…
Словом, потрібен був кіношний типаж, але розумний. Причому фінансово мотивований, не надто делікатний у методах досягнення мети, але водночас щоб був людиною слова, не підлим і не язикатим.
Завдання стояло дуже складне. Втім, коли справа стосувалася захисту близьких, Віра вміла бути цинічною та непохитною.
Вона не любила їздити з водієм. Така ізоляція від зовнішнього світу здавалася їй неприродною, наче в шоу «За склом». Попросила підвезти лише до ринку:
– Дякую, Мишку, далі я сама доберусь.
На базарі Віра купила улюблений Оленчин синій виноград і невелику орхідею у вазоні. Набрала номер подруги:
– Оленко, нагадай, яка до тебе маршрутка від ринку ходить? Двісті двадцять п’ята? На шостій зупинці виходити? Ну чекай, уже їду. – І рушила на пошуки потрібного транспорту.
Наполовину порожня маршрутка, здавалося, тільки на Віру й чекала, бо, коли жінка квапливим кроком зайшла до салону, двері плавно зачинилися і машина рушила. Віра зручно влаштувалася на подвійному передньому сидінні, поставивши поруч орхідею.
По радіо – о диво! – заспівав Стінг. Віра отетеріла: як це, у маршрутці – і не грає радіо «Шансоньєтка»? Пристрасть до блатних пісень Вірі здавалася чимось на кшталт корпоративної змови – і в громадському транспорті, і в таксі звуковий супровід поїздки часто був у стилі тужливого хрипкуватого лейтмотиву: «Я втікав від конвою, по глибоких сніга-а-ах…»
Складалося враження, що більшість водіїв – колишні злочинці. Або їхні близькі родичі. Віра щоразу хотіла чемно поцікавитися у водія: «А ви за що отримали покарання?» Одного разу вона так і зробила. Водій спочатку не второпав, а коли вона пояснила, то відповів: «Та ні, не сидів я. Просто пісні подобаються. Душевні…» Чому не можна назвати душевними пісні, у яких ідеться про страждання законослухняних громадян, Віра так і не зрозуміла.
Але тут – Стінг! Вірі Миколаївні аж закортіло глянути на водія, який, так би мовити, кинув виклик корпоративним музичним смакам.
Вона обережно висунулася з-за перегородки – і мало не зомліла.
За кермом сидів хлопець із Аниних мрій. Тобто, звісно, не кіногерой, а всього лише дуже схожий на нього. Брюнет або шатен – не розбереш, волосся підстрижене коротенько, що робило обличчя хлопця відкритим і якимось вразливо-зворушливим.
Упіймавши в дзеркалі погляд його яскраво-синіх очей, Віра миттєво склала план дій.Подруга разом із перспективними інженерами була забута. Віра Миколаївна тепер їхала до кінцевої зупинки, щоб залучити молодого водія до свого авантюрного плану. Про моральність затії якось не думалося. Віра була впевнена в одному: заради щасливих моментів останніх місяців життя внучки можна піти на що завгодно. І, мабуть, химерний план Віри – чи не найбезневинніше з того, на що могла б зважитися жвава бабуся.
«Напевно, з грошима у хлопця не густо. Можна спробувати, – гарячково міркувала Віра. – Тільки б вдалося!»
За пів години автобус нарешті під’їхав до вокзальної площі й зупинився у хвості довгої низки маршруток.
Пасажири вийшли – всі, крім Віри. Водій, обернувшись, помітив її й повідомив:
– Пані, це кінцева зупинка. У вас усе гаразд? Може, потрібна допомога?
Віра аж розгубилася від радісного подиву. Ну треба ж – «пані»! Ніяка не «жіночко»! Тобто вона, звісно, жінка, але це звернення до незнайомих осіб жіночої статі, породжене відносинами «загальної рівності» в країні соціалізму, що переміг етикет і чемність серед інших, так би мовити, старорежимних явищ, Віру Миколаївну завжди пригнічувало. Причому звертання «дівчино» і «молодий чоловіче» звучали ще більш-менш. Але не «товаришу» чи «жіночко»! Чому б не «добродію» та «пані»?
Зараз же всі ці «пане, пані, панове» іноді звучали офіційно-фальшиво. А от із вуст цього водія красиве звертання «пані» пролунало так природно, що вона й справді відчула себе елегантною дамою, випростала спину, міцніше обхопила вазон з орхідеєю і промовила:
– У мене є до вас розмова, юначе. Ви вже вільні?
– Не зовсім, за десять хвилин знову вирушаю на маршрут.
Він вийшов із кабіни, обійшов автобус і став на нижню сходинку біля відчинених передніх дверей.
– Але кілька хвилин можу вам приділити. Отже, чим можу допомогти? – Сергій запитав щиро, з наміром чимось зарадити – може, жінці стало зле, треба по пляшку води збігати абощо.
– Насамперед дозвольте з вами познайомитися і зробити певну пропозицію…
– Ви що, жіночко, здуріли?!
Вірі Миколаївні продовження розмови теж сподобалося. Голос глибокий і приємний, мова грамотна. Правда, хлопець у стилістиці звертань стрімко деградував від «пані» до «жіночки», зате жодних «хутчіш, бабо, вимітайся» та інших подібних висловів.
Сергій же спересердя навіть стукнув кулаком по поруччі. Він звик до того, що подобається жінкам і деякі відверто пропонували йому прості й чесні стосунки сексуального змісту. Але Сергієві таке було не до душі. Тим паче, якщо такі заяви лунають із боку літньої пані! Невже вона збирається пропонувати йому гроші за інтимні послуги?! Хоче купити молоде тіло для останніх утіх?
Та через секунду це припущення здалося йому настільки безглуздим, що він розсміявся, побачивши, як видовжилося від подиву обличчя елегантної пасажирки:
– Вибачте за грубість, заради бога. Я зопалу подумав був, що ви збираєтеся запропонувати мені гроші за, так би мовити, любов!
– Саме так і є, – закивала головою Віра Миколаївна. І для більшої переконливості додала: – Абсолютно правильно.
У Сергія відвисла щелепа. Мало того, що пропонує непристойність, так ще й не соромиться! Ох і стара розпусниця! А на вигляд така чемна, гарно вбрана… За п’ятдесят штук він, може, й погодився б, зважаючи на сімейні проблеми… Але ні!
– Мене звати Віра Миколаївна. А вас? – діловито вела переговори дивна пасажирка.
– Ось що, жіночко, вибирайтеся з маршрутки – і щасливої дороги. Мені краще повірити, ніби ви просто невдало пожартували. – Сергій зійшов зі східців і попрямував до кабіни.
– Мені більше подобалося, коли ви зверталися до мене «пані», – кинула йому навздогін Віра.
Сергій зупинився, озирнувся. Віра, нарешті, взяла свої речі та вийшла з салону. Підійшла до водія ближче і впевнено продовжила:
– Судячи з усього, ви мене справді неправильно зрозуміли. Я зовсім не шукаю любовних пригод, принаймні з чоловіками вашого віку, – закінчила промову, гордо підняла голову й подивилася на Сергія, сподіваючись на його реакцію.
– То чого ж ви тоді від мене хочете?!
– Сумніваюся, що це місце й час підходять для докладніших пояснень, – сказала Віра.
Вона мала рацію: черга з маршруток помітно просунулася вперед, і Сергієві вже кілька разів сигналили з автобусів, які стояли позаду: мовляв, проїжджай, годі теревенити. Та й взагалі, вокзал – не те місце, де можна обговорювати серйозні справи.
Після миті роздумів Віра запропонувала:
– Давайте зустрінемося увечері в «Пампушках і ватрушках», це, здається, на вашому маршруті? У вас коли зміна закінчується?
– Сьогодні я допізна, а завтра – вихідний. Та в мене все одно немає бажання з вами зустрічатися, – заявив Сергій. Ця розмова почала його дратувати, і він уже не знав, як позбутися настирливої пасажирки.
– Так, звісно, ви маєте повне право відмовитися. Але я скажу поки що лише три речі. По-перше, ця пропозиція повністю в рамках пристойності, ваша місія буде швидше благородною, ніж образливою для вас. По-друге, ви отримаєте за виконану роботу стільки грошей, скільки захочете. І по-третє – це забере не надто багато часу. Максимум – три місяці…
На останніх словах губи Сергієвої співрозмовниці затремтіли й некрасиво скривилися, так наче вона ось-ось розплачеться. «От лихо, зовсім ненормальна. Пообіцяю зустрітися, аби тільки відчепилася», – подумав Сергій і запропонував:
– Гаразд, давайте завтра, «Пампушки» цілком влаштовують.
– Чудово. Об одинадцятій. Домовились?
– Домовились… – буркнув Сергій і побіг заводити машину: він уже на кілька хвилин вибивався з графіка.
Віра озирнулася: довкола шуміла привокзальна площа, стурбовані своїми проблемами люди снували туди-сюди й зовсім не зважали на розгублену струнку літню пані з орхідеєю і виноградом у руках.
* * *
Уранці Сергія розбудив телефонний дзвінок.
– Привіт, братухо, – нервово привітався Вадим.
– І тобі доброго ранку. – Сергій сів у ліжку, намагаючись скинути з себе важкий сон.
– Як там удома?
– По-різному, – непевно відповів Сергій. – Ти взагалі де?
– В Одесі. У мене тут невеликі проблеми…
– Ого. Я б не назвав їх невеликими.
– Та що ти знаєш про мої справи! – вибухнув Вадим.
– Слухай, годі вже казитися. Хутчіш повертайся і вирішуй свої питання. Позавчора до матері приходили якісь типи, вимагали повернути твої борги. Ти ж не збираєшся вішати свої «невеликі проблеми» на неї?! – Сергій перейшов на гучний шепіт, щоб мати не почула.
– Я все вирішу сам! Відчепися! – розгнівався Вадим.
– Так вирішуй! Коли повернешся?
– Поки що не можу. Хотів запитати: документи на квартиру можеш мені передати? Хочу взяти кредит під заставу.
– Тобто ти збираєшся позбавити сім’ю останнього житла? До речі, воно оформлене на матір, тож без її згоди все одно нічого не вийде.
– Та все вийде, у мене є люди, допоможуть… Вона й не дізнається нічого.
– Ти що, зовсім здурів?! Повертайся додому!
Але в слухавці вже лунали короткі гудки й слова Вадим навряд чи почув.
Сергій піднявся з ліжка. Треба було купити на ринку продуктів, а відтак допомогти Каті з математикою – щось у неї не складалося з точними науками.
Він прочинив кватирку і вийшов до ванної. Потім заварив на кухні чай, зробив бутерброди з сиром і ковбасою та сів за стіл. Без апетиту поїв, задумливо дивлячись у вікно. Це місце було його улюбленим у квартирі: краєвид, що відкривався з кухонного вікна на парк, був зовсім не міським, і, спостерігаючи святкове жовто-червоне вбрання, яким наче променилися осінні дерева, можна було складати плани на життя і мріяти про майбутнє.
Щоправда, зараз Сергій був здатен будувати плани лише на те, де знайти грошей, щоб витягти брата з халепи. Не те щоб він так уже хотів допомогти Вадимові: йому було шкода матір і сестру, які мимоволі ставали бранцями цієї скрутної ситуації.
Сестру Сергій дуже любив. Коли народилася Катруся, він став її «нянем»: змінював підгузки, прав пелюшки і мріяв про пральну машину. На літніх канікулах пішов працювати кур’єром у мамине видавництво і через три місяці урочисто заявив:
– Ну все, мамо, їдемо купувати пралку – оплачую половину: заробив півтори сотні американських грошей! Прощавай, нелегка праця пралі!
На той час, звісно, Катя виросла з пелюшок, та все одно прання в родині з п’ятьох людей було чимало, і Сергій страшенно пишався своїм вагомим внеском у сімейну економіку.
Сестра підростала, і Сергій після уроків забирав її з ясел, потім із дитячого садка, а пізніше – зі школи. Грався з нею, гуляв, аж поки не приходила з роботи мати. Вона цілувала Катрусю, обіймала Сергійка й говорила:
– Ти такий молодець, синку! Що б я без тебе робила?
А він відповідав:
– Мамо, я вечерю приготував. Смажену картоплю будеш?
Вона їла картоплю з солоними огірками, і Катя теж із задоволенням смакувала нехитрі страви. А він почувався не закомплексованим підлітком, а майже главою сім’ї, хоч і був молодшим сином. Вадим же не обтяжував себе сімейними проблемами: сімнадцятирічний хлопець мав справи цікавіші за прогулянки з молодшою сестрою і смаження картоплі. Його майже ніколи не було вдома, він з’являвся пізно, вечеряв на самоті й бурчав, що йому ця картопля вже стоїть поперек горла.
А ось Сергія його життя цілком влаштовувало. Навчався він добре, хоч і не був активним у школі й не міг похвалитися широким колом друзів. Зате вечори з мамою і маленькою Катею йому подобалися, особливо коли вони після вечері сідали втрьох, а якщо дід добре почувався, то й учотирьох, грати в доміно. Дід при цьому зауважував: «Що, знову вчитимете малу Катрусю козла забивати?» Та все одно грав з азартом.
Сергій трохи соромився, що він такий домашній, та ще й у школі його дражнили «маминим мазунчиком». Утім, після бійки зі здорованем Васильєвим із 10-Б Сергія облишили.
На кухню увійшла заспана Катя в блакитній піжамі в кумедних слониках, яку Сергій подарував їй на день народження.
– Привіт! – радісно сказала братові, обняла за шию і поцілувала в щоку. Потім схопила з тарілки його бутерброд і взялася жувати. Відсьорбнула з його ж чашки чаю і заплющила очі від насолоди.
– Що, чуже смачніше? – засміявся Сергій.
Катруся постійно щось жувала, хоча заразом лишалася худою, як тріска.
– Їж, малявко, тобі поправлятися треба. Зробити ще бутерів? І чаю з лимоном? – Сергій піднявся й увімкнув чайник, дістав із холодильника масло й сир і неквапливо почав нарізати батон.
– По-перше, ніяка я не малявка, мене Веня на побачення запросив, – поважно оголосила Катруся з набитим ротом. – А по-друге, поправлятися не треба, бо товсті люди – це ледачі ненажери!
Зробивши таку заяву, вона замовкла й промовисто глянула на порожню тарілку.
– Тримай бутерброди, моя ти працьовита малоїжка, – і далі усміхаючись, Сергій простягнув сестрі наповнену тарілку й чашку з чаєм. – Веня – це Веник? На честь Винника назвали чи що?
– Сам ти Винник! – образилася Катя і, взявши руки в боки, гордо повідомила: – Веня – це Веніамін, між іншим!
Сергій не став коментувати, а змінив тему:
– А як справи з математикою?
– Учителька весь час до мене прискіпується, – ображеним тоном промовила Катруся. – Вона мене на кожному уроці викликає до дошки, наче у класі немає інших учнів!
– Вона не прискіпується, а просто виконує свою роботу, – взявся повчати сестру Сергій. – Коли побачить, що ти знаєшся на її предметі, то облишить і візьметься за інших двієчників.
– Я не двієчниця!
– Гаразд, ти поки що снідай, а я зганяю на ринок. Потім сядемо за твою математику. – І лагідно торкнувся Катрусиної коси, взяв на холодильнику список покупок і зайшов до вітальні.
Мати сиділа на дивані в тій самій позі, що й позавчора на кухні, – обхопивши голову руками. Сергій запитав:
– Мамо, щось іще треба купити? Іду на базар.
– Синку, може, нам квартиру продати? – Певно, вона більше ні про що не могла міркувати, крім нещодавнього візиту непроханих гостей.
– І не думай про це. Я спробую якось зарадити.
– Як ти зарадиш?.. – сумно усміхнулася мати. – Знаєш, скільки років тобі доведеться працювати, щоб віддати такі гроші? Та й ніхто таку суму не позичить…
– Та є один варіант… – Сергій подумав про дивну жінку з маршрутки. А ще про те, що сьогодні об одинадцятій він таки зустрінеться з нею в «Пампушках і ватрушках».
– Не знаю, який там варіант, але… пам’ятаєш, що «за всіма великими статками приховуються великі злочини»?
– Мамо, це ніякі не статки, а всього лише п’ятдесят тисяч доларів. І я не дон Корлеоне, та й із мафією не планую зв’язуватися. Тим паче, ніякої мафії вже не існує!
Сергій хутко зібрався і пішов: треба встигнути на одинадцяту до «Пампушок», хай їм грець!
* * *
Віра Миколаївна вибрала столик у кутку, подалі від сторонніх очей і вух. Втім, о цій порі «Пампушки і ватрушки» не могли похвалитися великим скупченням народу: сюди здебільшого приходили обідати співробітники з двох сусідніх офісних будівель, колишніх науково-дослідних інститутів. Столики навколо уподобаного Вірою місця були поки що вільні, і вона сподівалася, що зможе поговорити з Сергієм у спокійній атмосфері.
Приміщення було чистим, музика грала ненав’язливо, а стриманий дизайн у стилі солодкої випічки тішив око. Підійшла молоденька офіціантка.
– Доброго дня! Ви в нас уперше? Розповісти, що сьогодні найсмачніше? – привітно поцікавилася.
– Мені, будь ласка, капучино без кофеїну, – попросила Віра й вирішила також замовити каву для нового знайомого. – І ще, мабуть, американо.
Капучино виявився смачним. Віра пила його потихеньку, чекаючи на Сергія. А раптом він не прийде? Видно, вона справила на нього, м’яко кажучи, дивне враження. Треба було хоч номер телефону взяти про всяк випадок. Втім, він би все одно не дав – надто вже недовірливо поводився. Та й хто б довіряв, коли незнайома жінка просить про якісь підозрілі послуги, обіцяючи при цьому оплату за вищим розрядом!
Сергій прийшов рівно об одинадцятій. Пошукав очима свою «пані», потім рішуче попрямував до столика.
– Доброго ранку! – зраділа Віра.
– Добрий день. – Сергій, на відміну від Віри, не зрадів, а, сівши за столик, одразу взявся до справи: – Розкажіть, будь ласка, про які саме послуги йдеться.
– Я вам замовила кави, – повідомила Віра й підсунула до нього чашку. – Це американо. Ви любите каву?
– Ні, я люблю чай, але все одно дякую, – і відпив задля чемності. Поставив чашку на блюдце й очікувально зазирнув Вірі в очі.
Вона зітхнула й неквапливо заговорила.
– У мене є внучка, Анечка. Їй двадцять два роки. – Віра затнулась. Ковтнула клубок, що застряг у горлі. – Хороша дівчинка, вчиться на біологічному, вчилася…
Сльози текли самі, Віра нахилила обличчя: не хотілося плакати перед малознайомою людиною, але не могла нічого вдіяти. Вона тільки ронила сльози в остиглий капучино, витираючи мокрі щоки тремтячою рукою, що стискала серветку.
Сергій мовчки спостерігав за нею.
– У неї проблеми?
Віра підняла очі й сухо відповіла:
– Вона помирає.
– Он як… Співчуваю вам. Але справді не розумію, чим можу зарадити. Я ж не лікар, – знизав плечима Сергій.
– Лікарі, на жаль, мало чим можуть допомогти. У неї четверта стадія раку. Ми дізналися тільки місяць тому. Її лікують, мають же лікувати… Але операцію робити пізно. Їй лишилося жити кілька місяців.
Сергій збентежено дивився на Віру Миколаївну. Авжеж, шкода дівчину. Але як він може її врятувати? Він же, зрештою, не супермен!
Віра зібрала всі сили й поквапом, щоб не розплакатися знову, вимовила найголовніше:
– У неї залишилося тільки одне бажання – закохатися. Розумієте, вона ніколи не любила по-справжньому. Все вчилася, вчилася…
– Ясно. Але чим я можу допомогти? – Сергій нетерпляче завовтузився на стільці. Йому хотілося встати й піти геть, бо справа здавалася дуже дивною і якоюсь безнадійною.
Віра здогадалася. Глянула йому прямо у вічі:
– Тільки не йдіть, вислухайте! Я, коли вас побачила, одразу збагнула: у вас може вийти… Ви повністю, так би мовити, відповідаєте її смакові й, судячи з усього, освічений хлопець… Є шанс, що…
Сергій глибоко зітхнув і знову засовався на стільці. Почало доходити, чого від нього чекають, і це збентежило його ще дужче.
– І ви пропонуєте мені спробувати закохати в себе вашу онуку? – Сергій навіть розсміявся, настільки безглуздою видалася ця пропозиція. – Боюсь, нічого не вийде. Студентки від мене тікають, щойно дізнавшись, що я не топменеджер банку й не син депутата.
– Та річ зовсім не у вашому соціальному статусі, – приховуючи роздратування, відказала Віра Миколаївна. – Кажу ж, її приваблює ваш типаж – брюнет, блакитні очі, мужні риси обличчя… Це по-перше. Крім того, у вас дуже грамотна мова – не розумію чому, але вона явно не відповідає професії, ви вже вибачайте. Це по-друге, бо для Ані важлива освіченість і ще певна внутрішня інтелігентність… А вона у вас є. І, нарешті, ви зовсім не схожий на юнаків із нашого кола знайомих. Ну, таких сучасних «глянцевих» хлопчиків, що полірують нігті, випещених матусиних синочків… Аня їх не жалує.
– А знаєте, мене теж у школі називали маминим синочком. – Сергій похитав головою, усміхнувшись спогадам. – Точніше, «маминим мазунчиком». Тільки я не нігті полірував, а маленьку сестру бавив, поки мати була на роботі. Але ми не про це. Продовжуйте.
– Далі – тобі треба з нею просто бути. – Віра нервувалася чимраз більше й навіть не помітила, як перейшла на «ти». – Дарувати радість. Допомогти бути щасливою весь той час, що в неї залишився.
І Сергій раптом здався.
Так, дивна пропозиція. Якась… ненормальна. Але ж він не робитиме нічого злочинного чи навіть просто поганого, навпаки… Може, справді бодай трохи допоможе дівчині. Хоча страшенно не подобалося те, що доведеться брехати.
Але він мовчки кивнув, і Віра Миколаївна полегшено зітхнула.
Час переходити до фінансового питання, а в Сергія язик не повертався запитати про оплату. Тому він покликав офіціантку й попросив іще кави – для себе та для Віри Миколаївни, хоча кави йому зовсім не хотілося, а радше горілки.
Вони мовчали, поки не принесли напої. Потім Віра першою порушила тишу:
– Тепер домовимося про винагороду. Маю зауважити, що в Ані дуже заможний батько і ви можете розраховувати на щедрий гонорар.
Сергій мовчки розмішував цукор у чашці.
– Ви, звісно, розумієте, Сергію, що все це має лишатися в таємниці, – наголосила Віра. Їй теж нелегко було говорити про гроші. – Ні Аня, ні будь-хто інший не повинен знати про нашу домовленість. Ви згодні, я правильно зрозуміла? Чому ви мовчите?
– Так, я згоден, – повільно відповів Сергій. – Що далі?
– Слава богу, – спробувала усміхнутися Віра Миколаївна. – Далі ми вирушимо до Олександра Петровича, Аниного батька, щоб усе детально обговорити. Дівчинку виписують із лікарні через два дні, до того часу треба все спланувати.
Віра дістала телефон і набрала номер:
– Олександре Петровичу, ми скоро будемо, все гаразд. – Вона підвелася зі стільця. – Ходімо, Сергію.
Він попрямував за Вірою. На стоянці на них чекав чорний «лексус», і, коли Сергій вмостився на задньому сидінні поруч із Вірою Миколаївною, йому здалося, що все минуле життя з його бідністю і проблемами залишилося за тонованими вікнами авто. Але чомусь ця думка зовсім його не тішила.
.Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры