Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Розділ 5 Читать онлайн любовный роман

В женской библиотеке Мир Женщины кроме возможности читать онлайн также можно скачать любовный роман - Останній шанс на кохання - Людмила Волок бесплатно.

Правообладателям | Топ-100 любовных романов

Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net

Волок Людмила Борисовна

Останній шанс на кохання

Читать онлайн
Предыдущая страница Следующая страница

Розділ 5

Машина, тихо прошурхотівши гравієм, зупинилася навпроти входу в особняк. Він скидався на декорацію до мексиканського серіалу: величезний, святковий, з арками та колонами; бракувало тільки пальм по периметру. Втім, їх успішно замінювали туї та якісь густі кущі з м’ясистим темно-зеленим листям.

Чоловік у строгому костюмі (напевно, дворецький, відзначив Сергій) уже чекав машину. Водій взявся було відчиняти пасажирські дверцята, та перед Сергієм ще ніхто ніколи не відкривав дверцят, тож він вибрався з салону самостійно. Озирнувся. Потягнувся було по сигарети – але «напевно, дворецький» несхвально зиркнув на нього, і Сергій заховав пачку назад у кишеню.

– Доброго дня. Олександр Петрович чекає на вас. – Чоловік у костюмі пішов уперед, запрошуючи йти за ним. Дорогою Сергій ще раз озирнувся, немов шукаючи підтримки у Віри Миколаївни, але вона непомітно кудись зникла.

Таких величезних холів Сергій зроду-віку не бачив. Хіба що на вокзалі. Проте Олександр Петрович навряд чи відправляв потяги зі свого будинку, і призначення передпокою гігантських розмірів було незрозумілим. Сергій завжди дивувався, навіщо люди взагалі споруджують такі величезні особняки. Авжеж, вони багатії і тому подібне. Гроші – це завжди приємно. Але кому насправді затишно спати у спальні із площею завбільшки як футбольне поле? Або десятки разів на день ходити туди-сюди сходами, схожими на музейні? Сергій мав підозру, що ця будівельна розкіш створюється не для радості мешканців, а щоб вразити уяву гостей і відвідувачів, тобто конкурентів у житті.

За такими філософськими роздумами, не пройшовши й трьох кілометрів, вони дісталися кабінету – такого ж солідного, як і решта приміщень особняка, які Сергій проминав, ідучи коридорами. Але кабінет усе перевершив: він був таким респектабельним, що далі нікуди. Власник будинку – не тільки не начальник вокзалу, але й навіть не англійський лорд, а, мабуть, у не надто далекому минулому – комсомольсько-партійний функціонер. Тоді що ж роблять на стінах портрети предків із дев’ятнадцятого сторіччя? Невже дідусі з бабусями Олександра Петровича?

Сергій увійшов і зупинився, розглядаючи портрети невідомо чиїх пращурів. Дворецький вийшов і зачинив за собою двері. Сергій допитливо простежив за ним: поклониться чи ні? Чи, може, навіть пролепече щось на кшталт: «Ось, ваша милосте, доправили, дозвольте піти?» Але дворецький вийшов мовчки, чим Сергія навіть трохи розчарував.

Господар кабінету сидів за велетенським письмовим столом і не вважав за потрібне підвестися.

– Сідайте, юначе. – Він показав рукою на стілець біля столу.

Сергій сів і запитально підвів очі.

– Отже, будьмо знайомі – мене звати Олександром Петровичем.

– Сергій, – відповів хлопець, хоча здогадувався, що тому й так прекрасно відоме його ім’я.

– Гадаю, ви вже знаєте про предмет нашої бесіди, – допитливо дивлячись на хлопця, сказав батько невідомої дівчини, любов до якої належало зіграти Сергієві.

– Знаю, – кивнув той.

– Ну що ж, тоді обговоримо умови угоди.

– Мушу вас попередити, що я ніколи не брав участі навіть в аматорських спектаклях, – повідомив Сергій. – Але я розумію, наскільки це важливо для вас.

– Перейдімо до питання, наскільки це важливо для вас, – з наголосом на останньому слові промовив Олександр Петрович. Він підвівся з крісла й підійшов до вікна, обернувшись до Сергія спиною. Потім знову сів за стіл. Помітно нервувався, і Сергієві на мить стало шкода цього квітучого – мало того, процвітаючого! – чоловіка, ладного купити все що завгодно для своєї дитини.

– Олександре Петровичу, у вас є… інші діти?

Той сіпнувся, як від зубного болю.

– Інші діти? В якому сенсі? – перепитав.

– Крім дочки. Крім Ані.

– Ні. У мене є тільки вона. І, як ви розумієте, ваша поява в її житті мене дещо… – Він замислився, підшукуючи доречне слово. – Дещо лякає. Це була ідея моєї тещі, Віри Миколаївни. Не скажу, що мені ця витівка дуже подобається. Хоча якщо ви зможете дати Ані бодай трохи щастя… Любові…

Олександр Петрович узяв ручку зі столу, покрутив її в руках. Мовчав.

«Чекає, що я скажу», – здогадався Сергій. І, затримавши подих, немов збирався стрибнути в річку з високого мосту, випалив:

– П’ятдесят тисяч доларів.

Ольховський здивовано витріщився на нього:

– Ого! Ви вирішили за одним разом поправити своє фінансове становище?

– Неважливо, що я вирішив, і розкривати вам причини мого рішення не буду, – різко відповів Сергій. Серце шалено калатало, на лобі виступили краплини поту. Він відчував себе останнім негідником, але все було вирішено. У пам’яті спливли обличчя рідних: усміхнене Катрусине й залите сльозами мамине. І хлопець мало-помалу почав заспокоюватися. Він зрозумів, що зловив свій єдиний шанс і в жодному разі його не втратить.

– Ви ж розумієте, що ця сума надзвичайно велика, – зітхнувши, мовив господар кабінету.

– А ви думаєте, у мене немає моральних бар’єрів? І буде легко обманювати дівчину, та ще й при цьому знаючи, що вона помирає?

– Ну, звісно, за такі гроші обманювати буде легше, – іронічно зауважив Олександр Петрович. Помовчавши, тихо додав з ледь помітною зневагою: – Красиво говориш…

Хлопець, хоч і здався йому спочатку симпатичним, тепер зовсім не вселяв довіри. Мисливець за легкою наживою! А він ще й розпинався вчора перед Лікою щодо звичайних хлопців. Та вони всі лише хочуть урвати грошей!

– Олександре Петровичу, дещо я все-таки поясню. За цей… проєкт я взявся лише з однієї причини: моїй родині вкрай необхідні гроші. Життєво необхідні! І саме така сума, не більша й не менша. Я б міг сказати вам щось на зразок «спасибі за цей шанс, ви рятуєте мою сім’ю», якби подяка була доречною і не звучала надто по-блюзнірському в такій ситуації.

– Хвороба когось із близьких? – виникла раптова здогадка в Ольховського, і він на мить знову відчув щось на кшталт симпатії до цього хлопця, який так несподівано з’явився в його житті.

Сергій усміхнувся:

– Ні. Але, можливо, так було б краще.

Запала тиша. Потім Сергій тихо продовжив:

– Ви просто скажіть: так чи ні. І якщо ви скажете «так», то я зі свого боку зроблю все можливе, аби ваша донька відчула себе щасливою.

– Не сумніваюся, – сухо відповів Олександр Петрович. – Але ми все-таки підпишемо з вами документ. Мій адвокат підготував угоду.

Він простягнув Сергієві два аркуші з надрукованим текстом. Хлопець почав читати: «Угода… Ольховський Олександр Петрович, який далі зветься Замовник, з одного боку, та Нікольський Сергій Ігорович, який далі зветься Виконавець, з іншого боку, уклали цю угоду…

Виконавець зобов’язується забезпечити постійну і належну увагу… Ольховській Анні Олександрівні… Протягом усього часу життя Ольховської… Забезпечувати постійну моральну й фізичну підтримку… Особиста присутність під час усіх медичних процедур… А також присутність під час усіх ритуальних заходів…

Замовник зобов’язується виплатити Виконавцеві в якості винагороди за послуги…»

Рядки почали зливатися перед очима. На «ритуальних заходах» йому раптом перехопило подих. Але Сергій одразу розсердився на себе за цей прояв слабкості й дочитав документ до кінця.

«Усі відомості будь-якого змісту, що стосуються виконання угоди, наявні на початок надання послуг, а також ті, що виникли у ході надання цих послуг, є довічною таємницею, включаючи ім’я, адресу та вид діяльності Замовника та членів його родини…

У разі розголошення Виконавцем будь-яких відомостей у будь-якому обсязі угода визнається недійсною, а Виконавець зобов’язується повернути Замовникові отриману суму в подвійному обсязі.

Після завершення надання послуг Виконавець зобов’язується надалі не звертатися до Замовника усно, не телефонувати Замовнику, не надсилати листи Замовнику й жодним іншим чином не поновлювати контакти із Замовником. Будь-які спроби таких звернень будуть кваліфікуватися як шантаж і переслідуватимуться згідно з чинним законодавством».

– Залишається тільки вписати суму, правильно? Сподіваюся, з усім іншим ви згодні. – Олександр Петрович пильно глянув на Сергія.

Той, не підводячи голови, мовчав і продовжував дивитися на папери, які ледь помітно тремтіли в руках. Ольховський вів далі:

– Ну, ви ж розумієте, я не міг не перестрахуватися. Ідеться про справи моєї сім’ї, а важливішого за це, як ми з вами обидва знаємо, немає нічого, правда ж?

– Звідки вам відоме моє прізвище? – Сергій, нарешті, підняв голову.

– Все дуже просто: секретарка адвоката подзвонила у ваше автопідприємство, назвала номер маршрутки і сказала, що хоче надіслати подяку водієві на ім’я Сергій за якісне обслуговування. Звичайно, нам залюбки повідомили все, що потрібно!

– Це все так… цинічно. А ваша угода – просто немає слів!

– Ну чому ж, є слова. Юридичною мовою можна висловити все, що завгодно. Щоправда, звучить трохи незвично, але сенс зрозумілий: ви добре виконуєте свою справу, одержуєте винагороду, при цьому тримаєте язика за зубами все своє життя, ніколи більше мене не турбуючи.

Сергій помовчав. Потім нарешті вимовив, ніби зважившись на щось:

– Мені потрібен аванс.

– Скільки? – діловито поцікавився Ольховський, одразу відчувши себе в рідній стихії.

– Десять тисяч.

Олександр Петрович підвівся, підійшов до сейфа й дістав звідти дві пачки грошей. Одну простягнув Сергієві.

– Ось вам аркуш і ручка, пишіть розписку, що отримали в рахунок оплати за послуги десять тисяч доларів. Прописом, будьте ласкаві… Сюди ось впишіть дані паспорта – взяли з собою? От і чудово, я теж завжди паспорт ношу, бо мало що може трапитись… І угоду підпишіть.

Поки Сергій виводив нерівним почерком слова розписки, діставав із сумки паспорт і переписував дані, Ольховський, сховавши руки в кишені, походжав туди-сюди кабінетом. Узяв зі столу мобільний, набрав номер:

– Олексію Євгеновичу, мені потрібна не надто дорога, але пристойна і надійна машина… Ні, не спортивна. Може, «шкода»… Для серйозного молодика. Хочу племінникові подарувати. Оформляти будемо на мене, потім зробимо довіреність. Приженіть, будь ласка, за годину. Ну так постарайтеся встигнути! Чекаю.

Сергій простягнув підписані аркуші Ольховському. Він поглянув і, видно, лишився задоволеним.

– Гроші можеш не перераховувати, банківська упаковка. І ось тобі ще п’ять тисяч.

– Навіщо? – здивувався Сергій.

– Для того, щоб водити на побачення мою доньку. Ти ж не в парку з нею гулятимеш цілими днями. Зима вже скоро, як-не-як…

«Та й “Пампушки і ватрушки”, певно, не її рівень», – промайнуло в голові Сергія.

– Машини в тебе своєї немає, я правильно розумію?

– Правильно, – погодився хлопець.

– Скоро буде – ти чув розмову. Це, звісно, тимчасово – поки діє наша угода. Так, і ще одне: треба одягнутися якось… трохи краще… І «легенду» скласти. Давай-но, пообідаєш із нами, поки твоє авто доправлять. Влаштуємо мозковий штурм – Аня скоро буде вдома. Треба бути готовим.

* * *

Ліка вже чекала їх у їдальні, попиваючи вино. Вона з цікавістю глянула на Сергія: хлопець справив на неї враження.

– Ліка, – промуркотіла Анина мати й кокетливо простягнула руку для поцілунку. Сергій зам’явся, не знаючи, що робити: він ніколи не цілував дамам руки. Тож просто знічено стиснув тоненькі пальці, унизані каблучками. Ліка ображено дзеленькнула золотими браслетами й відпила вина.

– Сергій, – просто назвався він. І не став додавати, що йому «дуже приємно познайомитися»: ця жінка йому зовсім не сподобалася. Шкода, якщо донька виявиться такою самою. Хоча ні, не шкода: може, буде не надто прикро, що дівчина важко хворіє.

Ліка показала йому на стілець біля себе. Він слухняно сів.

– Анжеліко, де Віра Миколаївна? – запитав Олександр Петрович.

– Зараз підійде, – неуважно промовила його дружина і спробувала завести світську бесіду. – Отже, Сергію, чим же вас приваблює ваша професія?

– Вам справді цікаво про це почути? – Сергій відповів їй трохи роздратовано, хоча, напевно, грубити було не варто: все-таки дружина роботодавця. Але він не любив таких ось дамочок, які ще двадцять років тому були звичайнісінькими дівчатами з типової багатоповерхівки, а коли їхні чоловіки досягли успіхів у бізнесі, починають корчити із себе родовитих принцес.

Олександр Петрович пильно стежив за реакцією дружини. Вона зніяковіла лише на мить, та одразу ж опанувала себе:

– Чом би й ні? Ви такий привабливий юнак, а мама розповідала, що й розумний – отже, знайшли щось у своїй роботі незвичайне. Мене цікавить, що саме?

«А мене цікавить, коли ви замовкнете», – подумки огризнувся Сергій. Ситуацію врятувала Віра Миколаївна, увійшовши швидким кроком до їдальні:

– Чудово, що всі вже зібралися. Я дещо придумала.

Сергій зрадів, побачивши її.

– Тартар із лосося зі спаржею, дуже смачно. Сергію, скуштуйте! – Ліка продовжувала грати роль гостинної господині, хоча це було вже надто нав’язливо і хвастовито. І Сергій збагнув: за дріб’язковими, але такими звичними умовностями й порожніми словами ця жінка ховалася, як за щитом, від свого горя.

Їсти йому зовсім не хотілося. Було ніяково і взагалі не зрозуміло як ці люди взагалі не втратили апетиту.

.

Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь


Предыдущая страница Следующая страница

Ваши комментарии
к роману Останній шанс на кохання - Людмила Волок


Комментарии к роману "Останній шанс на кохання - Людмила Волок" отсутствуют


Ваше имя


Комментарий


Введите сумму чисел с картинки


Партнеры