Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Розділ 3 Читать онлайн любовный роман

В женской библиотеке Мир Женщины кроме возможности читать онлайн также можно скачать любовный роман - Останній шанс на кохання - Людмила Волок бесплатно.

Правообладателям | Топ-100 любовных романов

Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Останній шанс на кохання - Людмила Волок - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net

Волок Людмила Борисовна

Останній шанс на кохання

Читать онлайн
Предыдущая страница Следующая страница

Розділ 3

Ранні заморозки вкрили сірий вересневий ранок сріблястим простирадлом, і цей незвично тихий для міста час перед світанком наповнювався якоюсь дзвінкою урочистістю. Сергій зайшов на територію автопарку й попрямував до водіїв, що палили біля гаража.

– Привіт, – сказав усім одночасно, але за руку почав вітатися з кожним по черзі.

– Доброго ранку, Сірий! – відповіли кілька голосів.

Сергій намагався ретельно дотримуватися негласного статуту поверхово-приятельських відносин, але за три роки так і не став своїм. Його не сприймали як рівного, але й не відштовхували, немов чужака. Він був просто інакшим, водії це відчували, але те, що Сергій не намагався демонструвати власну перевагу, викликало повагу й водночас дратувало.

– Ну все, зміна починається, по машинах. – Андрій Іванович Прилипко, начальник автопарку, вийшов із воріт гаража й затримався біля Сергія:

– Як там брат? Іще не схаменувся?

– Я його з неділі не бачив – у нас різні «робочі ритми», – чи то повідомив, чи то пожартував Сергій.

Начальник гмикнув і підбадьорливо поплескав Сергія по плечу, злегка підштовхнувши до чистенького мікроавтобуса – зразкової машини в парку. Сергій відчинив двері, завів мотор і вирушив на свій маршрут номер двісті двадцять п’ять – «ринок-вокзал».

Начальникові автопарку Сергій доводився хрещеником, і хоча кращого друга Андрія Івановича Ігоря вже майже двадцять років як не було живого, Андрій все одно переймався долею Ігоревого сина. Коли хлопець покинув один виш, потім другий, Прилипко прийшов до нього додому на розмову.

– Сергію, ти начебто любиш машини?

– Ну, так, машини мені цікаві…

– Може, підеш поки що до нас? Здаси на категорію та почнеш працювати. Зарплата хороша, буде допомога матері. А за рік чи два назбираєш грошей на навчання та й вивчишся нарешті.

Тоді це здавалося хорошим рішенням. Сергій, закінчивши школу, вступив до університету на фізико-математичний факультет, але після першого семестру перевівся в політехнічний. А через пів року покинув інститут. Хлопець навчався легко, проблема була в іншому. Він почувався, напевно, найбіднішим студентом країни. Стипендію доводилося розтягувати на місяць. Іноді вдавалося підзаробити промоутером, щоб підкинути матері грошей. У ці моменти він ловив у її очах подяку, а самому хотілося плакати від безсилля. Треба було йти працювати, щоб допомогти родині.

Зараз важко повірити навіть фотографіям, що замолоду його мати, Марія Сергіївна, була красунею. Сини Вадим і Сергій народилися один за одним. Сергій згадував батька: великого, сильного й веселого. Він приносив дітям неймовірні ласощі. Тоді щойно з’явилися у продажу смачні, але дорогі шоколадні батончики, і Сергій пам’ятав, як мама сварила тата за таке марнотратство.

З роботою у батьків на той час було не просто важко, а дуже важко: татів науково-дослідний інститут закрили, його колеги почали мотатися в Польщу і зробилися «комерсантами». У тата стати комерсантом ніяк не виходило, але він служив в Афганістані, був сміливим і відчайдушним, тому пішов у службу охорони – і це в 90-ті роки, коли вся країна «будувала перебудову», як говорив дід. Батька вбили у безглуздій вуличній стрілянині через два місяці після початку служби.

Відтоді Марія Сергіївна ростила синів сама, працюючи коректором у видавництві. Вона постійно брала якісь підробітки – рукописи, книги, журнали, читаючи їх ночами на кухні. Жили вони разом із дідом у його квартирі, колись престижній – років п’ятдесят тому. Тепер це була просто стара трикімнатна квартира біля величезного парку, більше схожого на ліс.

Десять років тому в Марії спалахнуло несподіване кохання із замовником. Діти підросли, у неї раптом з’явилося трохи вільного часу, і вона відчула, наскільки скучила за чоловіком… Не тільки й не стільки у фізіологічному сенсі, скільки в психічному. Тому занурилася в цей роман по саму маківку. Адже вона геть забула, як це – бути вдвох із чоловіком, грітися біля його сили й надійності.

Недосвідчена (попри вже далеко не юний вік) Маша не встигла навіть зрозуміти, що її обранець був чоловіком якраз тільки фізіологічно. Він виявився банально одруженим і незабаром назавжди зник із її життя «як сон, як вранішній туман», залишивши на згадку спільну доньку Катю. Ніякої допомоги від Катиного батька Марія жодного разу не отримала, а на аліменти подавати не хотіла – через гордощі та сором.

Сергій усіма силами хотів допомогти матері, відправити її з Катькою у відпустку на море, поміняти меблі в оселі, але грошей постійно бракувало. Довго й тяжко хворів дід, дефіцитні ліки коштували дорого, довелося залізти в борги (які мати, до речі, виплачує й досі). Лікувати діда не допомагав ніхто: колишні заслуги зазвичай не пам’ятають, та й кому зараз потрібен професор філософії, особливо хворий і старий? Вони щосили підтримували в ньому життя, але дід таки помер минулої весни, і Сергій постійно сумував і нудьгував за ним.

Саме завдяки дідові він навчився кермувати машиною – старенькими «жигулями». Машина вже давно спочиває на звалищі, але Сергій пам’ятав, як дід терпляче вчив його, підлітка:

– Гальмувати можна не тільки гальмом, а ще й коробкою передач. Давай покажу.

– Давай, дідусю!

«Жигулі» скрипіли, але все-таки витримували їхні круті віражі, Сергій радів із вдалих маневрів, і дід, здавалося, молодшав за кермом…

* * *

Так Сергій і захопився машинами.

«Правильно казати – керувати машиною, а не кермувати», – любив повторювати дід. Хлопцеві подобалося зустрічати знайомих пасажирів, усміхатися їм, подобалося навіть зупинятися в недозволеному місці й відчиняти двері стареньким бабцям із важкими кошиками. Прийшов до автопарку на рік, а затримався вже на три і серйозно думати про майбутнє поки що не наважувався. До політеху йому вже не хотілося. Дядько Андрій радив іти в автотранспортний, що ж, можна спробувати вступити туди. Наступного року.

Ось наскладає трохи грошей, і тоді… Що буде тоді, він наразі не міг вирішити.

Він і дні свої не розкидав зі щедрістю, зазвичай властивою юності. Сергій їх немов збирав, сподіваючись у майбутньому зробити вигідний обмін. Працював у півтори зміни, і перший сімейний відпочинок на морі вже маячив цілком реальною перспективою.

Сьогодні на маршрут Сергій вирушив у піднесеному настрої, але до дев’ятої години трохи втомився: пасажирів дедалі більшало, люди поспішали на роботу, в маршрутку сідали переважно похмурі та стурбовані, хоч і видалася чудова сонячна днина. Прекрасний день для прогулянки, але цілком звичайний для роботи, особливо якщо їздиш тим самим маршрутом третій рік.

«Міняю тисячу старанних робочих днів на щасливу зустріч із прекрасною блондинкою», – подумки пожартував Сергій. Зупинився, взяв пасажирів, серед яких помітив її, схожу на дівчину мрії: струнку красуню з довгим білявим волоссям у коротенькому рожевому плащику.

– Не підкажете, коли буде зупинка «Заводська»? – пролунав над вухом сріблястий голосок, коли машина рушила.

Сергій трохи скосив очі у дзеркало: біля нього стояла та сама блондинка.

– Підкажу, пані. Вам треба вийти на другій зупинці, яка буде одразу після того, як ми проїдемо барвисту вивіску кафе «Пампушки й ватрушки». Але вам, певно, такі заклади не знайомі?

Дівчина з цікавістю дивилася на хлопця. Красень. Схожий на якогось іноземного кіноактора – здається, голлівудського. Ну так, авжеж, якого ж іще! Блакитні ледь насмішкуваті очі, мужні риси обличчя, коротка стрижка – така проста, але йому страшенно личить.

– Чому це – не знайомі?

– Тому що такі стрункі красуні живляться лише нектаром і амброзією, а ці страви точно не подають у «Пампушках і ватрушках».

Дівчина розсміялася:

– Ви краще на дорогу дивіться, а то проїдете мою «Заводську»!

– А давайте знайомитися. Мене, наприклад, звати Сергієм. А вас?

– Настя, – назвалася білявка.

– Вчитеся десь?

– Так, у медичному!

– Підете зі мною на побачення? – запитав Сергій. Просто так поцікавився, задля соціального експерименту. Такого ще не було, щоб яскрава красуня-студентка, тим паче з медичного інституту, погодилася на побачення з ним.

Дівчина зам’ялася, зніяковіла і промовила, злегка затинаючись:

– На жаль, не вийде, у мене лекції, і взагалі, я така зайнята…

– Гаразд, зрозуміло, – Сергій усміхнувся. – Ось, до речі, і «Заводська», щасти вам!

Дівчина з явним полегшенням махнула рукою на прощання і швиденько вибралася з маршрутки.

І ця, значить, красуня швиденько визначилася, що Сергій, водій маршрутки, їй не до пари. У цьому крилася ще одна проблема Сергія. У нього не складалися стосунки з дівчатами. Ті, що йому подобалися, шукали чоловіків заможніших, які «подають надії». Як сказала йому одна дівчина на третьому (і останньому) побаченні, з якою він познайомився на весіллі однокласника: «Ти, мабуть, і в Туреччині ніколи не був! Що ти можеш мені дати?»

А що він міг дати? Наразі, на жаль, лише свою готовність кохати, підтримувати й підставляти плече. А ще він бажав розділяти з дівчиною свої мрії і навіть хотів створювати спільні мрії з нею – одні на двох. Проте, як виявилося, дівчатам його мрії були до лампочки. Тому поки що він зустрічався з Іркою, молоденькою касиркою з найближчого супермаркету, якій було цілком достатньо одного Серьоги – без жодних матеріальних і статусних додатків. Іра жила по сусідству й була простою веселою дівчиною з добрим серцем. Щоправда, з темами для розмов виникали значні труднощі і Сергія обтяжував цей дисбаланс, але відносин не розривав, вони плинули самі собою, як листя на поверхні води. У кожного має хтось бути. І в Сергія теж. Хтось, хто хоча б вислухає і, зрештою, хто подарує трохи інтимного тепла.

* * *

Відпрацювавши зміну, втомлений Сергій прийшов додому пізно ввечері. У передпокої було темно. Вадимової куртки на вішаку не було: до цього часу, значить, не повернувся.

Мати сиділа за кухонним столом, обхопивши голову руками. На столі поруч із попільничкою, повною недопалків, стояла чашка з холодним чаєм.

– Привіт, мамо.

 – Сергій запитально поглянув на неї. – Щось трапилося?

Мати підняла на нього заплакане обличчя і глухо промовила:

– До нас приходили люди. Казали, що Вадик винен їм багато грошей. Дуже, дуже багато… – І тихенько заплакала, безпорадно схлипуючи.

Вадим був на два роки старший, але молодший Сергій завжди дбав про нього. Вадик змалечку ріс сміливцем, як і батько, одначе ця хоробрість була якоюсь відчайдушною й часом переходила в навіжену лють, яка лякала матір і засмучувала діда.

Вадик уперто прагнув вирватися з бідності й мовчки зневажав матір з її вічними копійчаними заробітками. А Сергієві говорив прямо:

– Дурний ти, Серього. Так і гаруватимеш усе життя водієм?

– Чого ж усе життя? Я планую йти до інституту…

– А, до інститу-у-уту! – презирливо передражнював брат. – Щоб через п’ять років отримувати ті самі гроші за більший геморой?

– На життя мені вистачить, – огризався Сергій.

– Подивись на свого хрещеного: дуже йому вистачає? А він, між іншим, начальник автопарку! – відверто знущався Вадик.

– Думаєш, твої оборудки до добра доведуть?! – не витримував Сергій.

– Та я вже через місяць їздитиму на своєму «мерсі», а не на вошивій маршрутці! А ти додому добираєшся трамваєм, дурний водило!

Мати не витримувала, коли вони лаялися. А сварилися брати часто, особливо відтоді, як Вадим позичив десь грошей і вирішив робити бізнес, виходячи з власних понять.

Поняття ж у нього були такі: винайняти шикарний офіс у центрі, взяти на роботу схожу на порнозірку секретарку, купити дорогу машину й надрукувати візитки із золотими літерами: «Вадим Ігорович Нікольський, генеральний директор, оптова торгівля продуктами харчування».

Усе б воно й нічого, та продукти харчування, закуплені Вадимом у якихось підозрілих напівлегальних постачальників, швидко псувалися, а магазини не хотіли приймати неякісний товар. Сергій здогадувався, що брат по вуха в боргах. Але той продовжував роз’їжджати на купленому в кредит «мерседесі» й розповідати, що скоро все в нього налагодиться і він звалить із їхньої бідної квартири у власні хороми, звільнивши для сім’ї займану ним житлову площу. Поки що ж він не міг видати матері на господарювання й сотні доларів: у нього, мовляв, усі капітали «крутяться в справі».

– Мамо, а де взагалі Вадим? Я його з вихідних не бачив, – повільно промовив Сергій, уже розуміючи, що той просто втік від кредиторів і десь переховується.

– Він сказав, що треба з’їздити до Одеси в справах, обіцяв повернутися за кілька днів, – глухо відповіла мати.

Сергій сів поруч на табуретку.

– Ну, дай боже, щоб повернувся. А хто приходив? Розповідай.

* * *

Хто приходив? Марія прекрасно пам’ятала хто.

На плиті весело булькотів борщ, залишалося вкинути капусту. Марія Сергіївна ніколи не шматувала овочі абияк: вона акуратно відрізала часточки, кружальця, брусочки – все, що належало за рецептом, і готова страва завжди мала такий же акуратний і правильний вигляд, як і її кружальця з брусочками. Капусту треба було нарізати тоненько, і Марія старанно прокладала гострим ножем борозенки в соковитій головці.

У двері подзвонили. Марія здригнулась і порізала палець, потекла кров. Марія кинулася у ванну по перекис, сполоснула рану, повернулася на кухню, знайшла в аптечці пластир і заклеїла поріз. Весь цей час дзвінок не вщухав, і в серці жінки стрімко наростала тривога.

Вона тихенько підійшла до дверей і глянула у вічко. Біля квартири стояли двоє здорових дядьків у чорних куртках. Знову пролунав дзвінок – прямо над її вухом, потім непрохані гості почали гамселити у двері, можливо, ногами: під потужними ударами двері заходили ходором.

– Хто там? – тремтячим голосом запитала Марія Сергіївна, здогадуючись, що візит якось пов’язаний із туманними справами її старшого сина.

– Відчиняй, мамашо, ми до Вадика, – пролунав голос, який не віщував нічого доброго.

– Його немає вдома, – повідомила Марія, намагаючись говорити якомога впевненіше.

– А ти відчини – ми перевіримо, – наполягав той самий голос, вочевидь, він належав головному. – Та не бійся, – вирішив він раптом заспокоїти жінку. – Нам із ним лише треба поговорити.

І для більшої переконливості ще кілька разів гупнув по хистких дверях. Зі стелі посипалася штукатурка. Марія зітхнула: доведеться відкривати, а то виб’ють геть. Крутнула ключ у замку.

– Заходьте. Але його все одно вдома немає.

– А ми зараз і дізнаємося, чи є він тут, чи нема, – миролюбно мовив головний. – Та не трусись, ми ж не бандити якісь, а колектори.

Марія Сергіївна мовчки дивилася на колекторів, чекаючи, що вони робитимуть далі.

– Цивілізовані люди, – вирішив уточнити головний. Показав очима своєму підлеглому на двері до сусідньої кімнати, і той метнувся оглядати все приміщення, зазираючи в усі шафи й під ліжка. Навіть обстежив на балконі скриню для овочів, хоча Вадик, якби й дуже хотів, туди б не помістився.

Тим часом старший хазяйським оком оцінював хороми Марії Сергіївни, вираховуючи, що можна в разі чого стягнути з Вадимової сімейки, і враз спохмурнів: обстава всім гамузом не тягнула й на десяту частину боргу.

– Ось що, мамашо, – почав переговори колектор, опускаючись на стілець у вітальні. – Вадим винен п’ятдесят штук. Доларів. Ду-у-уже серйозним людям. На зв’язок уже тиждень не виходить. Як з’явиться, ти йому передай, що їхнє терпіння вже майже урвалося. Лади?

– Зачекайте, адже в нього все добре з бізнесом, він сам казав, – квапливо мовила Марія Сергіївна, відчуваючи, як палають щоки. – Він повернеться і все вам віддасть, якщо винен, Вадик ніколи не обманює!

– Звідки повернеться? – стрепенувся раптом молодший співробітник, який досі мовчав.

– З… Ужгорода, – чомусь збрехала в останній момент Марія Сергіївна. І продовжила якомога переконливіше: – Він там у справах, до постачальників поїхав.

– І які ж це продукти харчування є в Ужгороді, яких тут немає? – єхидно запитав старший, зацікавившись темою розмови.

– Сир, – упевнено відповіла Марія Сергіївна, хоча страшенно сумнівалася, що по сир треба було їхати аж туди.

Гості теж не були настільки сильні в географії харчового постачання, щоб спростувати це твердження, тож змирилися зі сказаним. І навіть пом’якшилися.

– Ага, якщо він прижене з десяток вагонів сиру – може, хоч із половиною боргу розрахується! – прокоментував молодший, і хлопці весело загиготіли, розслабившись.

Тривога відпустила й Марію, та лише на мить, бо старший раптом посерйознішав, підвівся зі стільця і підійшов до неї впритул:

– Якщо повернеться – добре. А не повернеться, доведеться тобі, мамашо, квартирку продавати або ще деінде шукати гроші. Борги треба повертати. А хто за нього зможе повернути? Правильно, ніхто. Тільки сім’я. Ти ж його сім’я, чи як? – нищівно запитав він.

– Сім’я, – погодилася Марія Сергіївна.

– Словом, так: даємо десять днів. Потім прийдемо.

І пішли п’ять годин тому.

.

Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь


Предыдущая страница Следующая страница

Ваши комментарии
к роману Останній шанс на кохання - Людмила Волок


Комментарии к роману "Останній шанс на кохання - Людмила Волок" отсутствуют


Ваше имя


Комментарий


Введите сумму чисел с картинки


Партнеры