Разделы библиотеки
Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Талан Светлана
Де живе свобода. Її полиновий присмак
| Предыдущая страница | Следующая страница |
11 Страница
Віталія покидала хатину Володимира зовсім іншою людиною. За час перебування у хрещеного вона переосмислила своє життя і змогла розставити всі крапки над «і», у неї з’явилася впевненість у своїх силах. Жінка вже не відчувала себе безпорадною, розгубленою і самотньою серед численних доріг життя, вона знала, що свою стежку має обрати сама. Вона ще не знала, де та правильна її доріжка, але була впевнена, що зможе її віднайти, не заблукає у життєвих лабіринтах, обираючи свій шлях. Біля Володимира Віталії було спокійно як ніколи, вона вперше відчула, як щастить тим людям, що мають батька, який може і порадити, і заспокоїти, коли туга на душі, і захистити. Жінка твердо вирішила добитися від матері зізнання і з’ясувати, хто її біологічний батько.
– Ти маєш бути готова до того, що він виявиться зовсім не таким, як ти його уявляєш, – попередив її Володимир, коли вона заявила, що шукатиме свого батька. – Чи не стане для тебе новим ударом, коли він буде, наприклад, пияком чи безхатченком?
– Я сприйму все, як буде, – впевнено відповіла йому Віталія, – не хвилюйтеся за мене, тепер зі мною Він! – сказала вона і торкнулася долонею грудей, де на мотузочці був срібний хрестик.
Коли Віталія вирішила повертатися додому, Володимир проводжав її на зупинку автобуса. Вона бачила, які в нього сумні очі, хоча чоловік намагався вдавати радість.
– Мені також сумно з вами розставатися, – сказала вона, – але життя продовжується і я маю йти далі по ньому. Ви ж так мене вчили?
– Я не вчив, а радив, – промовив чоловік, і стримана усмішка майнула на його обличчі. – Ти, доню, приїжджай, не соромся, коли буде важко.
– Я пам’ятаю, – усміхнулась у відповідь жінка. – Ви для мене так багато значите! Я навіть не знаю, як би жила далі і чи змогла б жити, якби не ви!
– Овва! Такі високі слова, що я можу й розплакатися!
– Ваші слова, наші розмови… Вони були для мене як бальзам на душу. Справді!
Володимир зітхнув і промовчав. Він усією душею прикипів до цієї дівчини-жінки, розгубленої, зневіреної, невпевненої у собі, яку гнітило почуття провини і яку у найтяжчу хвилину не підтримала мати. Чоловік дивився в її великі прекрасні зволожені очі і зараз уже бачив у них живий вогник і впевненість. Вона мала їхати від нього, щоб почати самостійне життя – це Володимир розумів, і водночас серце обливалося кров’ю від однієї думки, що за кілька хвилин він знову залишиться на самоті.
«Будуть прихожани, екскурсанти, колеги по роботі, але то все не те, – думав він. – Віталія стала мені донькою, хоча й не рідною по крові. Мені її бракуватиме, а вона поїде, закрутиться у вихорі життя і згадуватиме мене у кращому разі інколи, але я буду думати про неї щодня, молитися вранці і ввечері, щоб Всевишній дав їй щастя».
– Чому ви мовчите? – запитала Віталія. – Скажіть щось на прощання!
– Все буде добре, дитино! Все буде добре! – промовив він й обійняв її, пригорнув до себе, погладив худенькі плечі, помітивши, що під’їжджає маршрутка. – Не забувай про правило трьох «н».
– Нема нічого неможливого! Я пам’ятаю! – відповіла вона.
До останнього він сподівався, що та клята залізна колимага зламається і не приїде, тож Віталія зможе побути біля нього ще один день, але ж ні! Приторохтіла, підскакуючи на вибоїнах, запилюжила, стала на зупинці.
– Мені час! – промовила Віталія.
Вона поцілувала колючу щоку чоловіка.
– Дякую ще раз! Я вам зателефоную!
– У добру путь! З Богом! – промовив він, злегка відштовхнувши її від себе. – Поспішай, щоб місце зручне зайняти!
За хвилину маршрутка рушила з місця. Віталія дивилася у вікно, проводжаючи поглядом самотню чоловічу постать, аж поки та не зникла з поля зору…
Розділ 20
Автівка з бійцями кілька разів зупинялися на блокпостах, у всіх перевіряли документи, аж поки вони прибули до місця служби. Родіон відчував втому: дошкуляла спека і піт з нього котився нескінченими струмками. Нарешті машина з новобранцями зупинилася перед шлагбаумом, з дерев’яної будки до неї підійшов вартовий з автоматом, перевірив документи, і їм відкрили проїзд. За сотню метрів автівка зупинилася біля недобудови у три поверхи, бійцям наказали вийти з автівки, і командир, представившись, привітав їх у підрозділі, де мала проходити служба.
Родіон оглядівся. Будівля без вікон виглядала якось зловісно. Неподалік стояв хрест з табличкою, і хлопець здогадався, що то позначено місце загибелі бійця. За будівлею виднівся вуличний туалет, на дереві прикріплена пластикова пляшка з водою, яка, напевне, слугувала за рукомийник, бо поруч неї на суку висів рушник.
– Я не так уявляв наше місце служби, – тихо сказав Родіон Роману.
– А як?
– Не знаю, – він стенув плечима.
Чоловіків провели в будівлю. Для цього їм потрібно було спуститися сходами у напівпідвальне приміщення, яке було облаштоване під місце збору, поруч – кімната для зберігання зброї та набоїв.
– А там – ваш, хлопці, п’ятизірковий готель! – посміхнувся командир підрозділу.
Чоловіки пройшли в імпровізовану кімнату без вікон, призначену для відпочинку особового складу. Саморобні дерев’яні нари замість ліжок, одна лампочка на стелі, кілька тумбочок, стіл, застелений клейонкою, – Родіон побачив це і зітхнув. Хлопцям видали каремати та спальні мішки, наказали розташовуватися.
– І це все?! – здивовано запитав Родіон у командира.
– А що ще? Ще отримаєте засоби гігієни, – почув у відповідь.
– А як же гарне забезпечення армії? – з іронією запитав він.
– Забезпечення гарне, це вам не чотирнадцятий рік, – невдоволено сказав командир. – Ви ж не на курорт їхали сюди!
– У «Десні» було все цивілізовано, – зауважив Родіон.
– То був навчальний центр, а тут – передова. Чув таке слово?
– А де окопи? Бліндажі? Це ж «нульовка»! – скривив він рота у скептичній посмішці.
– Все ще буде, а зараз розташовуйтесь, можна помитися у душі. За годину обід, потім отримаєте детальне розпорядження, – промовив командир і вийшов.
Хлопці зайняли вільні нари. Тут було трохи прохолодніше, ніж надворі, але все одно Родіон почувався, як печене яблуко.
– Ромо, підемо скупаємося? – запитав він друга.
– Ходімо.
Друзі взяли приготовані рушники та мило, вийшли з будівлі. Було страшенно спекотно, і здавалося, все всередині плавиться, як теплий віск від спеки. Весь час хотілося пити, і вони взяли пляшку з водою, випили її по черзі залпом, але спрагу вдалося вгамувати лише на п’ять хвилин. Хлопці підійшли до лавки, де сидів чоловік років сорока п’яти, познайомилися.
– Я – Сан Санич! – представився чоловік.
– Не можу вгамувати спраги! – пожалівся Родіон.
– Нічого, звикнеш, ми всі так страждали спочатку, – запевнив його Сан Санич.
– Швидко звикли? Бо мені здається, що я не можу навіть дихати на повні груди! – сказав Родіон.
– Тижнів за два будеш, хлопче, почуватися, як у себе вдома під кондиціонером! – відповів чоловік.
– Де тут баня? Я весь мокрий!
– Ось там! – чоловік вказав на чотири стовпчики, вкопані в землю та обтягнуті з трьох боків клейонкою.
Лише тоді Родіон помітив зверху прикріплений металевий бак для води.
– Зрозуміло! – протягнув він і попрямував митися.
Вода за день нагрілася на сонці, і Родіон із задоволенням підставив тіло під теплі струмені. Не встиг він намилитися і поніжитися, як заглянув Роман і сказав, що прибули хлопці і нервують, що їм може не вистачити води.
– Та що ж мені, з милом на тілі виходити?! – психанув Родіон і поспішив закінчити миття.
Він відчув справжнє полегшення, коли тіло охололо і почало «дихати». Лише тоді зрозумів, що страшенно зголоднів. Сухпайок він давно з’їв ще у потягу, а потім лише пив і пив без упину воду, намагаючись втамувати спрагу. Він поглянув на годинник і видихнув із полегшенням – до вечері лишалося п᾿ятнадцять хвилин.
Їдальня була в окремій кімнаті, де було душно і жарко. Біля плити спритно поралася дівчина у військовій формі. Від запаху їжі у Родіона в животі загурчало. Він сів разом з іншими бійцями за довгий загальний стіл, накритий клейонкою у жовтих квітах. Їжу подали в одноразовому посуді, пластикові були і ложки та виделки. Родіон з таким апетитом їв розсольник, рисову кашу з тушонкою та свіжими помідорами, що не встиг зогледітися, як тарілки спорожніли.
– Ти наївся? – пошепки запитав Роман.
– Здається, так, – тихо відповів Родіон і взяв у руки пластиковий стакан з прохолодним компотом.
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры