Разделы библиотеки
Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Талан Светлана
Де живе свобода. Її полиновий присмак
| Предыдущая страница | Следующая страница |
7 Страница
З перших днів перебування у «Десні» Родіон потоваришував із Романом Сиротенком. Так вийшло, що Роману дістався перший «поверх» ліжка, а Родіону – другий. Роман, одноліток Родіона, високий худорлявий блондин з синіми очима і приємною посмішкою, на перший погляд здавався щасливою людиною, яка задоволена своїм життям. Лише тоді, коли хлопці познайомилися ближче, Родіон дізнався про нелегку долю юнака. Романа народила жінка пізньої осені у покинутому сараї на околиці селища і там залишила. Лише диво врятувало немовля – чоловік вигулював собаку і випадково почув плач дитини. Породіллю так і не знайшли, дитинку помістили у будинок малюка, там і дали хлопчику прізвище Сиротенко. Життя в інтернаті у Романа не було солодким, бо він був занадто добрим, довірливим і щирим, а там виживали сильніші і жорстокіші. Попри все, хлопець не озлобився, не втратив віри у людей і на світ дивився очима щасливої людини, щиро вірячи в те, що добра в житті більше, ніж зла. Роман отримав професію зварника, влаштувався на роботу і паралельно оббивав пороги кабінетів чиновників, намагаючись отримати свої законні квадратні метри житла, але все намарно. Зрозумівши, що не слід чекати житла від держави, вирішив на нього заробити самотужки.
– І тоді ти підписав контракт? – чи то запитав, чи підвів риску під розповіддю друга Родіон.
– Так! Прикинув, що на роботі буде йти оклад на картку, щось отримаю на службі, тож повернуся і куплю бодай кімнату в гуртожитку, а якщо пощастить, то навіть маленьку однокімнатну квартирку, – мрійливо говорив юнак, і від того його обличчя з ледь помітним дрібним ластовинням осявала усмішка.
Родіон довірився Роману і розповів про своє кохання і навіть про втрату дитини.
– А я все життя думаю про свою матір і намагаюся зрозуміти, чому вона мене покинула, – сказав Роман. – Часто гадаю, чи мучить її совість, чи шукала вона мене. Якщо ні, то значить, у неї немає серця.
– А ми з Віталією житимемо, весь час шкодуючи про те, що все вийшло так безглуздо і ми самі винні у тому, що втратили своє немовля. Це такий тягар, який ніколи не відпустить!
– Кажуть, що час лікує, – обережно зауважив Роман. – Ось відслужиш три роки, повернешся до своєї коханої, ви одружитеся і матимете ще дітей. Розумію, що інша дитина не може замінити втрачену, але нові клопоти про немовля притуплять біль.
– Хіба що притуплять, – зітхнув Родіон.
– Коли у вас народиться дитина, візьмеш мене хрещеним для неї? Так хочеться про когось турбуватися!
– То сам одружишся і няньчитимешся зі своїми! – усміхнувся Родіон.
– Виходить, що ти мені відмовляєш? – запитав ображено Роман.
– У мене ж іще немає дітей! – розсміявся Родіон.
– Будуть!
– Гаразд! – погодився Родіон. – Обіцяю, що візьму тебе кумом!
– Дякую, друже! – промовив юнак, і його обличчя розпливлося у задоволеній щирій усмішці. – А ти пообіцяй, що народите дитинку, як тільки повернешся додому!
– Обіцяю! – відповів Родіон і теж усміхнувся.
Розділ 13
У дорогу вирушили зранку, коли сонце ледь викотилося із-за горизонту. Поки Віталія збиралася, Володимир встиг заварити чай і зробити бутерброди.
– Я тільки чай, – сказала йому Віталія.
– Чай з бутербродом! – озвався чоловік. – І це не обговорюється! Дорога далека.
Віталія останнім часом харчувалася абияк, робила перекуси лише тоді, коли про себе нагадував тупим болем порожній шлунок і в голові починало паморочитися. Вона не стала перечити, зітхнула, відкусила бутерброд з ковбасою та маслом. Поснідавши, підвелася, подякувала і взяла наплічник.
– Що несеш із собою? – поцікавився Володимир.
– Нічого, – стенула плечима, – звичка.
– Дай мені свою торбу!
Володимир відкрив наплічник – там справді було порожньо. Чоловік вкинув туди кілька цукерок, поклав пачку печива, загорнув у серветку пару бутербродів, налив у пластикову пляшку води.
– Ой! А я про воду і не подумала! – промовила жінка.
Володимир перевірив кишеню у вітрівці – цигарки та сірники була на місці, і сказав:
– Присядемо перед дорогою.
Присіли на хвилинку і вийшли з будиночка. Віталія сказала, що сама понесе наплічник, але Володимир заперечив. Закинув його на плечі, поправив лямки.
– Як я? Схожий на сучасного юнака, який носить наплічник частенько порожнім? – усміхнувся чоловік.
– Ви й так молоді! – відповіла Віталія.
– Дорогу не забула ще?
– Я її все життя пам’ятатиму, – зітхнула жінка.
Подорожні йшли мовчки. Віталія трохи попереду, Володимир – позаду. Він дивився на худеньку юну жінку, схожу на підлітка, і думав про те, що в нього також могла бути донька, про яку він турбувався б, оберігав від усіх життєвих негараздів і безмежно любив би, але життя повернулося до нього спиною в одну мить, коли прийшла на його землю війна, яку покликали ті, що, мов навіжені, волали, вирячивши очі: «Путін, прийди!» І він прийшов – з вибухами, смертями, понівеченим життям багатьох родин. «І серед них – моя сім’я», – подумав він.
Спогади про загиблу дружину болем шпигонули у серце. Володимир знав, що в такі хвилини, щоб позбутися нестерпного душевного болю, має перемкнутися, відволіктися і думати про щось позитивне. Він прислухався до веселого різноголосого співу птаства. Чоловік знав, що деякі птахи вже зайняті потомством, тож не чути їхнього співу, але все одно слух тішили голоси, що доносилися з гущавини дерев і кущів. «Для птахів весна і літо, як одне життя, – розмірковував чоловік, – за час якого мають знайти свою пару, збудувати гніздечко, відкласти яєчка, висидіти пташенят і вигодувати їх, щоб ті змогли почати своє життя. На відміну від них, для людини – це лише кілька місяців тепла, коли не можна встигнути зробити нічого з того, що встигають птахи».
Володимир поглядав, як Віталія зривала пообіч стежки квітку, не зупиняючись ні на мить, роздивлялася її, складаючи букетик. Її приваблювали ромашки, які з цікавістю визирали з високої густої трави, витягнувши свої тендітні голівки на тонкому стебельці. Віталія обирала серед них найбільшу за розміром, зривала, йшла далі. Свій білий букет вона розбавила дзвіночками кольору весняного неба, додала до нього дрібні квіточки жовтого кольору.
– Гарно! – похвалив Володимир і запропонував перепочити.
– Гаразд, тільки недовго, – погодилася жінка.
Вони зупинилися біля поваленого дерева, яке було без листя і з облізлою трухлявою корою, присіли на нього, і Володимир дістав пляшку з водою.
– Питимеш? – подав Віталії.
Вона мовчки ковтнула кілька разів, витерла долонею піт з чола.
– Спекотно! – сказала вона.
– Сонце підніметься вище, то ще спекотніше буде, – зауважив чоловік.
– Десь я читала, що не можна сидіти на мертвих деревах, – стиха промовила Віталія, відколупнувши шматок товстої трухлявої кори.
– Не знаю, – стенув він плечима, – то все забобони, які люди самі собі вигадали.
– І все-таки… Може, вже підемо? – Віталія поглянула на безхмарне небо і примружила очі від яскравого сонячного світла.
– Ходімо!
Коли підійшли до місця, де Віталія жила з Родіоном, вона пришвидшила ходу й одразу попрямувала за хатинку, Володимир поспішив за нею. Жінка зупинилася біля невеликого горбка, повільно опустилася на землю, лягла, обняла його руками, мов живу істоту, і розплакалася.
– Синочку, моє сонечко, мій любий, ріднесенький! Пробач своїй нерозумній матері! Вибач, що не вберегла! Вибач, вибач, вибач! – тужила жінка.
У Володимира серце обливалося кров’ю, коли він дивився, як у своєму горі жінка обнімає маленьку могилку, пестить її, мов свою дитину, обливає сльозами і тужить так, що по шкірі йдуть мурахи. Він дав їй час вилити біль зсередини, підійшов ближче, легенько торкнувся її плеча, яке все ще здригалося від ридань.
– Досить, доню, – промовив. – Сльозами нічого не виправиш.
– Як йому там? – підвела на нього очі, широко розкриті, наповнені сльозами і відчаєм.
– Він уже там, – промовив чоловік, вказавши поглядом угору.
Віталія розправила спину, поглянула на небо. Там, прямісінько над нею, у чистій блакиті зависла маленька пухнаста хмаринка.
– Іванко… Він там? – промовила, підводячись.
– Так. Іванко тепер там, став янголятком.
– Як йому там?
– Про нього подбає Всевишній, – відповів чоловік.
Володимир обійняв її за плечі, і вона відірвала погляд від хмаринки, із вдячністю поглянула на чоловіка. Нахилилася, підняла зібраний дорогою букет лісових квітів, уквітчала ними могилку сина. Лише тоді подивилася на молоду вишеньку, подумала з жалем, що не знає, чи вона радувала світ своїм цвітом навесні, чи ні. І тут помітила дрібну зелену зав’язь на гілочках!
– Вишеньки?! Дивіться, дивіться: вона цвіла! Вишенька цвіла! – збуджено промовила Віталія.
Жінка обережно кінчиками пальців торкнулася ягідки і промовила:
– Дякую, люба вишенько! Скільки ж у тебе було квіточок?
Віталія огледіла кожну гілочку деревця, порахувала зав’язь і подивилася на чоловіка широко відкритими очима.
– Не може бути! – прошепотіли її губи.
– Що?
– П᾿ятнадцять! Вишеньок буде рівно п᾿ятнадцять! Саме стільки повних днів прожив наш Іванко!
– Справді?! – здивовано промовив чоловік і порахував ягоди. – Дивно, але їх справді п᾿ятнадцять!
– Дякую, люба вишенько! Ми врятували тебе, а ти бачила моє горе, оберігала спокій мого синочка! Ти почула мене і віддячила! Дякую! – промовила розчулено жінка, і сльози знову покотилися по її обличчю.
– Не треба, – сказав жінці Володимир. – Краще ходімо принесемо води і поллємо деревце. Он як пече згори!
– Так! Так! Ходімо швидше!
Біля колодязя стояло цеберко на тому місці, що й раніше. Володимир витягнув води, вони полили вишеньку, порвали бур’янці навколо неї та могилки.
– Прощавай, сонечку! Вишенько, на тебе вся надія! – сказала Віталія, прощаючись. – Я вас ніколи не забуду!
– У хату зайдеш? – запитав Володимир.
– Так!
– Впевнена?
– Впевнена.
Двері були підперті палицею. Видно, хтось уже заходив усередину. Володимир прочинив двері, помітив, що жінка вагається, і переступив поріг помешкання першим. За ним тихо увійшла Віталія, стала поруч.
– Ось тут ми були найщасливішими людьми у світі і стали найнещаснішими, – промовила вона стиха.
– Так іноді трапляється.
– Як так?
– Коли поруч із щастям біда вештається.
Віталія помітила одразу, що шафа з речами відчинена. Вона підійшла ближче – поличка, де лежали дитячі речі, була порожня. Віталія навіть зраділа тому, бо хотіла і боялася доторкнутися до одежин Іванка і відчути його запах.
– Дитячі речі комусь згодилися, – сказала вона. – Нехай чужа дитинка їх носить, а про мою подбає Всевишній, – повторила слова чоловіка.
– Ходімо, доню. Ти не ображаєшся, що я тебе так називаю?
– Та що ви?! Я не знала свого батька, а так хотілося!
– Ти можеш його знайти?
– Ні. Мама не зізнається, хто він.
– Ти маєш повне право знати.
– Вона каже, що мій батько сперматозоїд.
– Це жорстоко.
– І я виросла у цьому, але мені дуже хотілося б мати такого батька, як ви. Поруч з вами мені спокійно, надійно і затишно.
– Я стану твоїм батьком, – пообіцяв Володимир і додав: – Нехай навіть хрещеним.
– Дякую! – промовила Віталія розчулено і поцілувала його у щоку.
Від того стиснулося серце самотнього чоловіка і грудка стиснула горло.
– Ходімо, доню. Нам час повертатися! – сказав він, відвернувшись від жінки, щоб та не помітила його зволожені очі.
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры