Разделы библиотеки
Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Читать любовный роман онлайн в женской библиотеке LadyLib.Net
Де живе свобода. Її полиновий присмак - Светлана Талан - Скачать любовный роман в женской библиотеке LadyLib.Net
Талан Светлана
Де живе свобода. Її полиновий присмак
| Предыдущая страница | Следующая страница |
9 Страница
Дорогою додому Віталія довго мовчала, поринувши у роздуми. Здавалося, що їй на плечі давить тягар, який не можна винести, і жінка йшла, опустивши плечі, повільно, ледь переставляючи важкі ноги. Володимир запропонував їй зупинитися і перепочити, Віталія залюбки погодилася. Вони присіли на горбок у густу траву, і чоловік дістав бутерброди.
– Я не хочу, – промовила Віталія.
– Бери і їж! – наполегливо і дещо грубо промовив чоловік.
Вона, як слухняне дівча, взяла бутерброд, відкусила і почала їсти.
– Не можна так себе мучити! – сказав їй Володимир.
– Не я себе мучу, провина стала моєю вічною мукою, – сумно промовила жінка. – Я помилилася, і розплата за помилку була гіркою!
– Усі ми помиляємося, але не для того, щоб усе життя мучитися, а щоб не повторити знову тієї самої помилки. Кінь на чотирьох ногах і той спотикається, а ми – люди.
– Я відчуваю себе вбивцею своєї дитини.
– Розумію! – зітхнув чоловік. – Тобі важко, боляче, але життя продовжується. Минуле змінити ще нікому не вдавалося, майбутнє ми можемо лише уявляти, а живемо ми у теперішньому часі, сьогодні і зараз. Найдорожча цінність, яку Всевишній подарував людині, – це життя, і воно неповторне, тому не можна кожен день марнувати, як це робиш ти.
– Легко сказати, а зробити…
– Один мудрий чернець сказав, що Господь дає нам сили рівно на один день, – продовжив Володимир. – Я порозмислив над його словами і зрозумів, що він правий. Кожен свій день людина має не проживати, а жити. Це і подолання труднощів, і радість від пробудження зранку, і кілька кроків вперед до поставленої мети.
– А якщо сил не вистачає на ті навіть кілька кроків?
– Все одно їх потрібно зробити! Нехай один маленький крок вперед, але треба йти! Якщо не вистачить сил, то буде наступний день, зійде сонце і Господь дасть іще сил на один крок, але життя – це рух уперед, а ти, доню, немов застигла на одному місці. Так не можна. Розумієш?
– Так, – стиха промовила жінка, – розумію. Мені так жаль! Так жаль!
– Жалкування не може щось виправити, повернути або змінити, воно завжди пов’язано з каяттям, провиною, відчаєм, але що б не сталося, життя продовжується! І воно не має проходити повз тебе, бо ти сама – частина того блага, даного Всевишнім, – життя!
Віталія доїла бутерброд, запила водою. Зірвала травинку і почала жувати її стебельце.
– Солодке, – промовила вона, і ледь помітна усмішка промайнула на її обличчі.
– Хіба це не прекрасно? Бачити над собою безкрайнє небо, спостерігати за мандрівницями-хмаринками, підставляти обличчя лагідному вітерцю, відчувати смак меду у стебельці рослинки? Треба вчитися радіти життю, будь-якому його прояву, прокидатися зранку, радіючи тому, що ти можеш зустріти новий день, і з вдячністю проводжати прожитий.
– Я намагалася, але нічого не виходить, – зізналася Віталія.
– Ти просто стомлена і живеш без підтримки, – сказав їй чоловік. – Ось погостюєш у мене, відпочинеш, приведеш себе до нормального стану, і лише тоді я тебе відпущу.
– А якщо я дремену від вас? – жартома промовила жінка.
– Ти не дивись, що я бородатий та старий, – у тон їй відповів чоловік. – Бігати ще вмію, тож дожену!
– Ну, що? Час вирушати?
Віталія підвелася, поглянула на Володимира. Він вперше побачив у її очах вогник життя.
Розділ 16
Родіон дивився у вікно потяга. За ним пробігали дерева, найчастіше він помічав, що це були гостроверхі тополі та старі акації. Позаду залишалися села й міста, коли вони їхали на постійне місце служби на Луганщину. Навпроти нього сидів Роман і також мовчки дивився у вікно. Так сталося, що вони залишилися разом і мали проходити службу в одній і тій самій військовій частині. Коли приїхав командир відбирати бійців, то Родіон одразу потрапив до його списку. Роман, зрозумівши, що його можуть не забрати, звернувся до нього з проханням.
– Ми з ним як брати, – заявив він, і командир погодився їх не розлучати.
Про те, що вони вже прибули на Луганщину, стало зрозуміло, коли з’явилися перші терикони. Потяг зупинився на одній зі станцій, і Родіон побачив високий коричневий терикон, схожий на єгипетську піраміду, тільки весь наче зораний зморшками. Напевно, він був уже «старий», про що свідчили дерева, які дивом зуміли зачепитися з одного боку за коричневу породу і вижили. «Яка жага до життя!» – подумав Родіон, дивлячись на тонкі стовбури та покорчені гілки.
– Незабаром прибудемо, – промовив Роман.
І знову за вікном пропливали терикони, наче візитівка Луганщини. Одні з них були немов юні хлопці, і здавалось, прагнули дотягнутися до неба, інші – «старі», «лисі», поморщені або зі зрізаними верхівками – вони мов стомилися від життя і потихеньку осідали донизу, намагаючись нарешті зрівнятися із землею й отримати вічний спокій. Деякі терикони вже закучерявилися зеленню і нагадували радше гору, ніж правильної форми піраміду. Деінде поблизу них були залишки гірничодобувної техніки, скоріше за все такої, що вже віджила свій вік. Між териконами розкинулися тихі села та невеличкі містечка, часом між ними буяли зеленню балки, деінде виднілися крейдяні гори.
У вагоні стояла неймовірна спека. Частина хлопців усе ще міцно спали після нічних пригод. Перед дорогою вони десь роздобули пляшку горілки, але щоб потягнути по сто грамів, потрібно було, аби командир цього не помітив, тож їм довелося по черзі часто ходити нібито до туалету і поглядати, чи не відпочиває командир. Хлопці мучилися довго, аж до півночі, і лише тоді тихцем розпили горілку, а щоб замести сліди свого гріха, винесли порожню пляшку у смітник сусіднього вагона. Швиденько закусивши, вляглися на полиці і вмить поснули.
Настрій у Родіона був препоганий. Тепер він мав при собі мобільний телефон, але з Віталією так і не зміг зв’язатися. Минулі вихідні вона вперше не зателефонувала, і Родіон губився у здогадках. Коли отримав свій телефон, то не витримав й одразу їй зателефонував – абонент був поза зоною. Він намагався зв’язатися з Віталією знову і знову, але все марно. Родіон хвилювався, у голову лізли різні думки, одна гірша другої. Він не припускав, що вона змінила номер, аби порвати з ним, – Родіон переживав, щоб з коханою не трапилося лихо.
– Можеш комусь із її родичів подзвонити? – поцікавився Роман.
– Віталія не спілкується з матір’ю.
– А подружки у неї є?
– Була одна, також вчителька, але я не знаю її номера.
– Залишається лише чекати.
– Саме так! – зітхнув Родіон.
Вони вже під’їжджали до місця призначення, а Віталія так і не зателефонувала.
Получить полную версию книги можно по ссылке - Здесь
| Предыдущая страница | Следующая страница |
Поиск любовного романа
|
Партнеры